1 березня - 75-та річниця Корюківської трагедії

Наймасштабніше і найкривавіше масове вбивство мирного населення під час 2-ї світової війни – так називають Корюківську трагедію 1-2 березня 1943 року.
Тоді каральні загони німецько-фашистських загарбників вбили близько 6700 жителів містечка Корюківка на Чернігівщині. Для порівння: у французькому селі Орадур (червень-1944) нацисти замордували 642 людей, у чеському Лідіце (червень-1943) – 320, у білоруській Хатині (березень-1943) – 152. Про ті страшні масові вбивства весь світ знає з післявоєнних часів. А про Корюківську трагедію заговорили зовсім недавно – вже в незалежній Україні.
Доктор історичних наук Дмитро Вєдєнєєв дав детальний опис подій:

"Вранці 1 березня 1943 року за наказом генерала Хойзенберга каральний загін німців та українських шуцманів (допоміжної поліції) оточив село. Під приводом перевірки документів людей зганяли в приміщення ресторану, земвідділу, театру, клубу, поліклініки, дитячої консультації, двох шкіл, на церковне подвір’я.

Партіями по 50-100 осіб жертв розстрілювали, незважаючи на стать і вік. 2 березня забиті трупами будинки (тільки в ресторані понад 500 тіл) почали підпалювати, але вбивства тривали.

Моя маленька дочка лежала в мене на грудях, коли в нас почали стріляти в ресторані. Заганяли тут як худобу на бойню... Фашист поцілив мені в око... і я більше нічого не пам’ятаю. Трьох моїх діточок було вбито. Навіть поховати їх не довелося... спалили їх кляті кати, – згадував Євген Римар.

Карателі прочісували село, хапали людей і живцем кидали в палаючі хати. Віра Сильченко, яка сховалася в копиці сіна, бачила, як нелюди кинули у вогонь її матір, сестру й невістку. Одночасно великі групи людей косили з кулеметів на подвір’ї церкви, на колгоспному дворі, у свинарнику. До кінця дня 2 березня Корюківка майже повністю згоріла.

Свідки трагедії Діна і Ірина Назарові:

"…Ми бачили пекло ще на цьому світі. Мені, 15-річній, 13-річній сестрі Ірині і матері Ларисі Назаровій вдалося врятуватися в центрі міста, за 100 метрів від ресторану, в якому було вбито близько 500 жителів з дітьми.
Порятувало нас Боже Провидіння, бо вчасно пішли з околиці, з хати знайомої Софії Хлистун, де ночували, до своєї домівки в центрі міста. Згодом довідалися: ми ще не дійшли до центру, а в тій хаті вже були всі розстріляні і хату запалено.

Ще в центрі встигли перебігти через вулицю до сусідки Фені Романенко, що жила навпроти, не потрапивши до першої партії приречених людей, яких німці вели до ресторану на страту. Стоячи на подвір’ї сусідки за високим парканом, почули постріли, крики, зойки. Зрозуміли, що вбивають усіх. Сховалися в сусідчиному погребі-ямі, відкривши всюди двері. А 2 березня повзком, вкрившись білими простирадлами, перебралися на ту частину вулиці Зарічної, що вже горіла, майже у вогонь, а згодом – у напівзгорілий погріб.

Так і врятувалися. ..".