ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ В ІІ ПОЛ. XVII СТОЛІТТЯ. «РУЇНА».

Руїна – це період 60-80-х років 17 ст., який характ-ся боротьбою козацької старшини за владу, втручанням іноземних держав у внутрішні справи України та занепадом господарського життя Правобережжя.

      Після смерті Богдана Хмельницького гетьманом на корот­кий час став його молодший син Юрій, але вже в серпні 1657 року козацька старшина  обирає гетьманом генерального писаря Б. Хмельницького Івана   Виговського. Виговський вирішує розпочати пере­говори   про   мир   з   Польщею. 16 вересня 1658 р. між Україною та Польщею було підпи­сано Гадяцький трактат, за яким Річ Посполита проголошувалась федерацією трьох держав: Польщі, Литви та Великого князівства Руського (України); Українська держава визнавалась в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, мала власний суд, казну, монету, військо, передба­чалось відкриття в Україні двох університетів, друкарень, а православна церква урівнювалась у правах з католицькою, гетьманові заборонялось встанов­лювати   зв'язки   з   іноземними   державами.

Новий союз з Польщею став причиною початку війни між Україною та Росією. Ситуація ускладнилась ще і тим, що частина запорожців на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем підняли повстання проти I. Виговського. З великим зусиллям повстання було придушено.

У червні 1659 р. відбулася вирішальна битва під Конотопом, котра закінчилась поразкою стотисячної армії росіян на чолі з князем О. Трубецьким та Г. Ромодановським. Але скористатись цією перемогою Виговський не зміг, бо проти нього піднялось нове повстання на чолі з полковниками Золотаренком, Сомком та ко­шовим отаманом Іваном Сірком. Іван Виговський складає булаву, втікає до Поль­щі.

          У вересні 1659 р. на раді в м. Біла Церква гетьманом знову було  проголошено  Юрія   Хмельницького. У вересні 1659 р. у Переяславі підписано  новий   російсько-український   договір: обрання ново­го гетьмана дозволялось лише при згоді російського уряду, гетьманові заборонялись зносини з іноземними державами, проголошувалось зверхність московського патріархату над київським митрополитом, гетьман втрачав право призначати старшину   на   адміністративні   посади.

1660 рік став роковим для Української держави: після невда­лого російського походу на Львів Ю. Хмельницький розірвав союз з Росією і підписав новий договір про союз з Польщею (Слободищенський трактат), який був погіршеним варіантом Гадяцького договору.  Опір лівобережної старшини призвів до нового спалаху громадянської війни,  внаслідок чого наказним лівобережним гетьманом був обраний Я. Сомко.

Україну було поділено на дві частини: Лівобережну під протекторатом Ро­сії з наказним гетьманом Якимом Сомком та Правобережну, де гетьманом був Ю. Хмельницький, але вже в 1663 р. він зрікається булави і стає ченцем, а гетьманом було обрано переяславського полковника Павла Тетерю (1663-1665).

            В 1663 р. на «Чорній раді» в м. Ніжині новим гетьманом Лівобережної України було обрано отамана Запорозької Січі Івана Брюховецького, який в 1665 р. здійснив поїздку до Москви на поклон до царя і підписав новий союзний договір – Московські статті: укр. землі переходили під безпосередню владу моск-го царя, а київський митрополит – під владу московського патріарха; вибори гетьмана тільки за дозволом царя; податки збирають царські чиновники; збільшується кількість рос-х військ в Україні.

            На Правобережній Україні в цей час  гетьманом стає черкаський полковник Петро Доро­шенко ("Сонце Руїни"), який прагнув визволити Україну і об'єднати її під своєю владою. Новий гетьман провів військову реформу: були набрані полки так званих сердюків - найманого війська з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів. Це була піхота, чисельність якої в окремі роки сягала 20 тис. Спираючись на найманців, Дорошенко приборкував непокірну старшину і придушував заколоти.

            У 1667 р. Польща і Росія уклали Андрусівський договір про перемир'я на 13,5 років. За цим договором Лівобережна Україна залишалась під владою Росії, Правобережжя закріплювалось за Польщею, запорозькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на два роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, проте, цар його так і не віддав.

В цих умовах Петро Дорошенко виступив на Лівобережну Україну з метою об'єднати її. Гетьмана Івана Брюховецького було вбито під Опішнею. П. Дорошенка проголосили гетьма­ном   обох   сторін   Дніпра (1668 р.).

            Однак єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося. На Правобережжі проти нього почали наступати поляки, а на Лівобережжя рушили російські війська. На раді 1669 р. в Глухові лівобережні полки обрали гетьманом Дем'яна Многогрішного, який знову перейшов під владу царя (підписав Глухівські статті: рос. війська залишалися тільки в 5 містах, податки збирає козацька старшина, заборонені дипломатичні відносини, дозвіл на наймане військо, резиденція гетьмана - Батурин). Тяжке становище для Дорошенка склалося і на Правобережжі. Запорожці і татари висунули на гетьмана Петра Суховія. Зрештою Дорошенкові вдалося його розгромити, але запорожці проголосили гетьманом Михайла Ханенка. Він і був офіційно визнаний польським королем.

Того ж таки 1669 р. Дорошенко переходить під протекцію турецького султана (Корсунські статті). В результаті походу на Польщу турецького султана Мехмеда IV у 1672 р., до якого приєднався Дорошенко, турки захопили Поділля, обложили Львів і примусили поляків підписати Бучацький мир. За цим мирним договором "Україна в давніх кордонах"  (Брацлавщина і Київщина) віддавалася Дорошенку.

            Турецькі й татарські війська принесли в Україну ще більше спустошення. Церкви перетворювали на мечеті, населення забирали в полон. Народ відвернувся від Дорошенка. Поляки не виконали умов договору і не вивели свої війська з Правобережжя.

Тому у 1676 р. П. Дорошенко зрікся гетьманства і присягнув на вірність царю. Після цього його було заслано в родове помістя під Москву (село Ярополче Волоколамського повіту), де він і помер.

 Ще у 1672 р. лівобережна старшина скинула з гетьманства Многогрішного і вибрала на конотопській раді гетьманом Івана Самойловича (1672-1687). Конотопські статті 1672 р. забороняли гетьману самостійні зовн. відносини, розпускали наймані компанійські (кінні) полки, забороняли карати старшину. Після зречення П. Дорошенком  гетьманства Самойловича проголосили гетьманом обох берегів Дніпра.

           Не бажаючи втрачати свої позиції в Україні, Туреччина у 1677 р.  проголосила «князем Руським» Юрія Хмельницького, який раніше потрапив   до   них   у   полон.

      Походи 1677 і 1678 рр. на Чигирин були для турків невдалими, гетьманську столицю зруйновано. Останнє правління Ю. Хмельницького було трагічним, його жорстокістю були вражені самі турки, і в1685 році його страчено  за  наказом турецького  султана. Залишки населення Правобережжя за наказом І.Самойловича були переселені на лівий берег («Великий згін»).

13 січня 1681 р. між Росією і Туреччиною та Кримський ханством було укладено Бахчисарайський мирний договір, за яким: до складу Росії відходила Лівобережна Україна з Києвом; частина Київщини, Поділля залишалась під владою Туреччини, а територія між Дніпром та Південним Бугом мала бути незаселеною.

У 1684 р. для заохочення переселенців Польща відновлює на Правобережжі козацьке військо (4 полки).

            Скориставшись поразкою Туреччини під Віднем в 1683 р. Польща відновила своє панування на Правобережній Україні. В 1686 р., 6 травня, у Москві було підписано новий договір між Польщею та Росією — «Трактат про вічний мир», за яким до Речі Посполитої відходили Правобережжя, Галичина, Північна Київщина та Волинь; до складу Московської держави — Лівобережжя, Київ з навколишніми правобережними землями та Запорожжя; Територія Південної Київщини, Брацлавщина залишалася нейтральними. Туреччина утримувала Поділля, яке 1699 р. захопила Польща.      

Прагнучи освоїти подальші землі Пн. Причорномор’я, Москва у 1687 р.  організувала укр-рос. Кримський похід, який закінчився невдало. Звинуватили в усьому І. Самойловича, що й стало причиною його усунення з гетьманства.

  Основним підсумком суспільно-політичного життя України було втрата нею своєї державності, територіальної цілісності; ли­ше на Лівобережжі зберігся значно обмежений російським цариз­мом   автономний   устрій.