Голокост

ХХІ століття… Освенцім-Аушвіц. Не чути виття сирен,  розпачливих стогонів у газових камерах, жалібного дитячого плачу,  не гавкають собаки і ніхто не кидається  на колючий під напругою дріт, не сновигають тисячі  тіней  у смугастих робах – вони  вже навіть не люди, а так, набір цифр, матеріал для дослідів, черга на ліквідацію, витратні матеріали  на важких роботах. А довкола – молода весняна зелень і різнокольорові  зграйки туристів з усього світу. Але всі притихають, переступивши якусь невидиму межу двох світів. Моторошно. Моторошно навіть пройти повз довжелезні  бараки, сторожові башти, кілометри дроту, моторошно дивитися на фото жертв, на їх одяг, дитячі черевички  чи гребінці, тисячі пустих банок, наповнених раніше отруйною сумішшю. І фотографуєш так, задля годиться, «для історії». Фото не передасть того жаху й безнадії, в яких існували – хто кілька годин, а хто й кілька місяців -  ні  в чому не винні майже 2 млн. жертв концтабору. 

Саме  їм були присвячені уроки історії у 9-Б та 11-му класах  27 січня, у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.  Згадуючи основні етапи нелюдського винищення людей людьми  через причетність до іншої раси, переглянули відеофільми, презентації, почули голоси  тих, кому дивом вдалося вижити. В очах дітей стояло німе запитання: «Невже це справді зробили люди?..»