Закоханий у бджіл

Життя та діяльність Петра Івановича Прокоповича

 Кожна сьома тонна світового меду – українська. На пасіках країни сьогодні «працює» близько п’яти мільйонів бджолиних сімей. Аби зібрати 1 кг меду, бджілці треба зробити 50 000 вильотів. При цьому комаха пролітає близько 300 000 км і «відвідує» близько 10 млн. квіток.

Про «медові ріки» на наших землях оповідали ще грецькі й арабські історики та мандрівники. Наші предки «самі багато меду споживали, і продавали мед та віск, і податки князям теж медом та воском платили». Пасіка була одним з атрибутів селянського побуту, місцем відпочинку й тихих бесід, а пасічники - одними з найшанованіших, найрозважливіших людей на селі.

Немає людини, яка зробила б для розвитку бджільництва більше, ніж Петро Іванович Прокопович. Він поклав початок промисловим пасікам, сіяв і досліджував медоноси, заклав наукові основи боротьби з хворобами бджіл. Він зробив справжню революцію у цій галузі народного господарства.

Народився він на Чернігівщині в родині приходського священика. Закінчив Київську Духовну семінарію та проти власної волі змушений був піти на військову службу. Вийшовши у відставку через хворобу, він взявся господарювати на невеличкому клаптику землі. І якось у садибі молодшого брата він побачив бджіл. «Досі я бачив їх тільки поодинці на квітах, а про те, як вони живуть у вулику, я не мав ніякого поняття і ніколи не бачив рою в польоті. Але коли подивився я у вулику на їхній узяток, на них самих, що сиділи у вулику й гуділи, раптом спалахнуло в мені бажання завести їх».

День пасічника (19 серпня) в Україні почали відзначати 1997 року. Хоча можна було започаткувати це свято значно раніше, адже перші і кращі бджолярі жили та працювали в Україні. До них належить і Петро Прокопович. У світовій історії немає людини, яка зробила б у розвиток бджільництва більш вагомий внесок. Він зробив справжню революцію у цій галузі народного господарства.

Петро Іванович Прокопович народився 29 червня 1775 року на Чернігівщині у селі Митченки поблизу Батурина. Його батько був священиком і сподівався, що й син піде його шляхом. Тому, коли Петрові виповнилося одинадцять років, батьки направили його на навчання до Київської духовної академії. Там він здобув глибокі знання із загальних дисциплін, вивчив німецьку, французьку та латинську мови. Але, закінчивши академію, зрозумів, що бути священиком не хоче. Мріяв стати вчителем. Проте не судилося: його направляють до Переяславського кінно-єгерського полку.

Військова служба майбутнього геніального бджоляра була досить успішною. Він брав участь у штурмах Варшави та Праги під командуванням Олександра Суворова, виявив себе як хоробрий та мужній офіцер. Та все одно у 1798 році Петро Прокопович у званні поручика йде у відставку.

Захоплення бджолами почалося в Петра Івановича на пасіці молодшого брата Федора. Він випадково потрапив туди і, познайомившись із життям бджіл, які тоді утримувалися в дуплянках, закохався у них назавжди. Згадуючи початок своєї бджільницької діяльності, Петро Прокопович писав: «З 1800 року я вирішив займатися бджільництвом постійно, незважаючи на те, що тоді ще не мав про цю справу ні теоретичних, ні практичних знань, крім лише великої охоти до пасічництва». І ця охота йому дуже допомогла.

Двадцятичотирирічний Петро купує три десятини землі, риє там землянку і ставить кілька перших дуплянок. Він усе робить сам, прагне все пізнати. Як працелюбна бджола, збирає дрібки досвіду у селян-пасічників. Щоправда, до кінця сезону більшість сімей загинула. Старі пасічники втішали, мовляв, кому дано мати бджіл, у того вони завжди будуть. Перші невдачі Петра Прокоповича не зупинили.

Витративши всі свої заощадження, Петро Прокопович придбав 32 вулики. 1808 року у нього було вже близько 600 вуликів, що давали великий прибуток, але він був незадоволений своїми успіхами, оскільки пасіка практично не відрізнялася від пасік сусідів. Чотирнадцять років Прокопович розводив бджіл у колодах, дуплянках, бортях, щодня вивчаючи життя крилатих трудівниць. Він зробив висновок, що борті та дуплянки не забезпечують успішного бджільництва і їх потрібно замінити на щось більш досконале. Адже закурювати бджіл сірчаним димом при відборі меду і виламувати стільники, в яких плавають мертві бджоли, – це варварство.

«При зайнятті бджільництвом протягом 28 років, – писав він згодом, – мені вдалося відкрити головні природні знання про бджіл, які ніким ще досі не пояснені… Я проникнув у таємниці роду бджолиного далі від усіх моїх попередників, написав про бджіл і бджільництво твір, зовсім відмінний від усіх, що були до того, за своєю суттю, і придумав нову будову вулика, найбільше пристосованого до нашого клімату і побуту».

Він постійно експериментував і таким чином досягав кращого ведення господарства. Проте йому хотілося ще більшого:

1) видобувати з вулика чистий мед без будь-яких домішок і бруду;

2) щоб гніздо бджолине з бджолиною сім’єю лишалося непошкодженим;

3) щоб бджолина сім’я після вирізки меду лишалася продуктивною.

І Петро Прокопович вирішив ці проблеми – після тривалої наполегливої праці 1814 року він створює перший у світі рамковий вулик і цим кардинально змінив принципи догляду за бджолами – можна було вільно оглянути сім’ю і активно впливати на хід її розвитку, а мед виймати без знищення бджіл.

Цей вулик мав квадратний поперечний розріз. Три стінки його були зроблені з дощок товщиною 5 – 7 см, а четверта стінка мала втулки. Всередині вулик ділився на кілька відділів. У верхні відділи ставилися рамки розміром 44х145 мм, які нагадували сучасні секційні. До речі, ці розміри лишилися незмінними донині. Між ними та нижніми відділами вставлялася перетинка з отворами для проходу бджіл, але матка не могла через них пройти у верхні відділи. Це був прообраз сучасної роздільної решітки, який дав можливість отримувати в рамках чистий мед без пилку та розплоду. Прокопович сконструював також роздільники для рамок.            

Амос Рут високо оцінював винаходи Прокоповича. Зокрема, він писав, що його магазинна рамка має багато спільного з сучасною секційною рамкою з вирізами для проходу бджіл. Він застосовував методи, які далеко випередили його час. Ці методи й створили передумови для створення найбільшої у світі пасіки на той час – пасіка Прокоповича нараховувала 10 000 сімей. Це було нечувано.

Авторитет і слава Прокоповича були величезні. Йому присвячували статті в петербурзьких, паризьких та берлінських журналах. А тим часом Петром Івановичем заволодіває прагнення поділитися досвідом з іншими. І він створює першу у світі бджільницьку школу. 1828 року Петро Прокопович у рідному селі Митченки організував школу за сприяння Московського товариства сільського господарства. Через два роки школа була переведена у сусіднє село Пальчики і проіснувала 53 роки. У ній щороку навчалося грамоті та бджільництву 60– 80 учнів з України, Росії, Грузії, Угорщини, Італії, Німеччини, Польщі. За час свого існування школа випустила сотні бджолярів. Тут вони переймали передовий досвід того часу, а шкільна пасіка в 1855 році нараховувала 2542 бджолині сім’ї.

Прокопович був видатним практиком, талановитим педагогом, уважним експериментатором, самобутнім письменником, активним громадським діячем. Він вважав бджільництво найприбутковішою галуззю народного господарства і довів це своєю щоденною працею – став досить заможною людиною. Прокопович зробив визначне відкриття і прекрасно це розумів. Першим своїм вуликам він навіть давав імена: «Петербург», «Гоголь», «Шевченко», «Россия», «Венеция», «Африка», «Сатурн»… Прокопович вважав, що це надає бджільництву величності та урочистості.

Гордістю П.І.Прокоповича були його сад та виноградники. Цікаві відомості про них дає в своїй книзі "Черниговская губерния" М.Домонтович: "...упомянем здесь об образцовом саде, заведенном при школе пчеловодства Прокоповича, близ с. Пальчиков, Конотопского уезда. В нем находятся до 2-х тыс. садовых дерев в хорошем состоянии, несмотря на то, что местность, занятая садом, по своему низменному положенню, не совсем благоприятна для садоводства. В саду школы произрастают на открытом воздухе виноградные лозы, вписанные покойным Прокоповичем в кустах и черенках из Крыма, еде в 1835 году. В последнее 10-летие виноградные лозы, акклиматизировавшись, начали приносить плоды почти всех родов, какие находятся в Крыму. При ранних веснах и теплых осенях виноград дозревает совершенно и имеет величину и вкус ягод, мало отличающихся от настоящего крымского".

       Свою невгамовну енергію Прокопович спрямував і на інші справи... Так, у 1838 році він порушив клопотання про обладнання при школі друкарні та літографії, щоб мати можливість розповсюджувати наукові праці та учбові посібники. Петро Іванович запевняв власті, що від цього буде користь всій імперії, але добитися дозволу так і не зміг.

Його діяльність сприяла поширенню та розвитку бджільництва не лише в Україні, але й в інших країнах світу. За своє життя він надрукував понад 60 статей. Багато його праць актуальні й досі. Наприклад, розроблений ним безмедикаментозний спосіб лікування гнильцю методом перегону бджіл у нове гніздо.

Дуже поважав Прокоповича Тарас Шевченко, увічнивши його ім’я у своєму творі «Близнюки». Він писав: «Там коло Батурина живе наш великий пасічник Прокопович».

Плідна робота П.І.Прокоповича знайшла визнання. Він був удостоєний звання дійсного члена Московського товариства сільського господарства, яке нагородило його золотою та срібною медалями, а Вільне економічне товариство - мікроскопом. Одержав Петро Прокопович і урядову нагороду -  орден св. Володимира 4-го ступеня.

Займаючись улюбленою справою, пропагуючи її через того­часні видання він дізнається, що по проекту залізниця від Курська до Києва має пройти по старому Києво-Московському тракту - через Глухів, Бату­рин, Борзну. На цій землі розміщувались пасіки вченого і тоді він звертається з проханням до уряду: "Прошу отвесть железную дорогу от моих пасек, так как пчела боится лишнего шума, запаха гари и копоти Все из­держки по переработке проекта и по удлинению железной дороги я беру на себя". Прохання відомого бджоляра задовільнили, проект було змінено і залізниця пройшла через міста Конотоп і Бахмач, що за тридцять кілометрів від Батурина. Так, завдяки Петру Прокоповичу, Батурин залишився еколо­гічно чистим.

Пасіку та школу Прокоповича відвідало багато відомих людей, серед них Т.Г.Шевченко, історики Олександр Лазаревський і Микола Костомаров, князь Голіцин та цар Олександр II. На згадку про їх відвідини син вченого, Степан Великдан, кожного разу нази­вав їхніми іменами свої вулики. По смерті Петра Івановича в 1850 р. Сте­пан Великдан, продовжуючи справу батька, в 1863 р. придбав у Батурині  територію колишньої заміської резиденції гетьмана Івана Мазепи - Гончарівки, на території якої все ще був роз­кішний сад з великим гаєм, що примикав до липового парку К.Розумовського. Тут він і розмістив пасіку. Всі ці медо­носи давали великий взяток бджолам. Після несподіваної смерті Великдана в 1879 р. школа бджільництва була закрита, а пасіку почали розкрадати. Місцеві жителі безжалісно вирубували медоносні дерева, фруктові сади. Така неповага до людської праці при­звела до того, що тепер серед чистого поля, колишнього прекрасного саду лише самотньо височить могила вченого, де можна вклонитись невтомно­му трударю.

В квітні 2003 р. на автошляху Київ - Москва, на місці, де починається дорога до могили бджоляра за ініціативи В.А.Ющенка встановлено 8-ми метровий православний хрест.

Пішов з життя геніальний бджоляр 22 березня 1850 року: 1848 року він тяжко захворів на ревматизм і хвороба убила його. Але його винаходи живі досі, адже саме він розпочав епоху раціонального бджільництва. Його іменем названо Український інститут бджільництва, який уже в наш час робить свій внесок у подальший розвиток галузі.

Серед прямих нащадків Петра Івановича найближчим продовжувачем його справи був правнук Аркадій Костянтинович Мельников - відомий чернігівський вчений-агроном. Протягом багатьох років він працював у тих же Митченках, які славились своїми садами і пасіками. У фамільному архіві Мельникових збереглося чимало матеріалів, пов'язаних з їхнім славнозвісним пращуром, які передала до Чернігівського історичного музею праправнучка П.І.Прокоповича - Марія Аркадіївна Мельникова-Полякова.

На могилі Петра Прокоповича у селі Пальчики поставлено зроблений ним вулик, а на плиті вибито слова – «Определив себя пчеловодству, я отдал оному всю жизнь, всю мысленность, всю бдительность»…