У І пол. ХІІ ст. на території
України існувало 5 земель-князівств: Київське, Чернігово-Сіверське,
Переяславське, Галицьке і Волинське.
Київське князівство розташовувалося у середній Наддніпрянщині, мало оборонні системи для
захисту від кочівників, нараховувало близько 80 міст. Київ, у якому проживало 50 тис. жителів,
залишався найбільшим економічним, торговим, культурним, релігійним центром всієї Східної Європи, за нього
постійно боролися інші князі, адже існувала думка: хто володіє Києвом, той
володіє всією Руссю. Так, у 1169 р. суздальський
князь Андрій створив коаліцію (союз, об’єднання) з 12 князів і напав на Київ. Через 2 місяці
облоги він спустошив і зруйнував Київ, знищив церкви, вивіз ікону Божої Матері
(за це його й прозвали Боголюбським).
Переяславське князівство розташовувалося на лівому березі Дніпра, межувало з половцями, від яких
зазнавало численних нападів і пограбувань. Саме місто Переяслав мало велике
оборонне значення для Київської Русі. З іменем переяславського князя Володимира
Глібовича пов’язана перша літописна
згадка назви «Україна» - у 1187 р. ,
розповідаючи про смерть князя, літописець зазначає, що «…за ним Україна багато
потужила».
Чернігово-Сіверське князівство було найбільшим за територією, його східні володіння доходили до Москви, південні
– до половців, тому чернігівські князі частенько з ними
родичалися.
Рішенням Любецького з’їзду 1097
р. було утворене Новгород-Сіверське князівство. Формально, його князі (династія Ольговичів) мали
підпорядковуватися Чернігову (династії Давидовичів), але частенько вони
проводили свою самостійну політику, свідченням чого є похід князя Ігоря проти
половців.
Чернігів був важливим
політичним, культурним, економічним центром. Були споруджені
Спасо-Преображенський (ровесник Софії Київської) та Борисоглібський (ХІІ ст.) собори, П’ятницька церква.
Галицьке і Волинське князівства остаточно відокремилися від Києва у 1097 р. На території цих
князівств проживали племена волинян, дулібів, тиверців, хорватів, уличів.
Волинська земля отримала
свою назву від м. Волиня на р. Буг, а в ХІ ст. Володимир Великий збудував тут
нову столицю – м. Володимир з потужною
фортецею. Це був центр ремесла і торгівлі. За часів роздробленості тут
утвердилися нащадки Володимира Мономаха.
У Галицькому
князівстві правили правнуки Ярослава
Мудрого брати Рюрик, Володар і Василько
Ростиславичі. У 1144 р. Володимирко Василькович зміг підкорити усе Підкарпаття
і переніс столицю з Перемишля до Галича. На околицях Галича були знайдені
поклади солі, якою торгували з Київською державою та європейськими країнами.
Найбільшої могутності Галицьке
кн.-во досягло за правління Ярослава
Осмомисла (1153-1187). Осмомислом його прозвали за гострий розум і знання 8
іноземних мов. За наказом Ярослава у Галичі збудували білокам’яний Успенський
собор (де згодом було поховано самого князя), який став освітнім і культурним
центром. При соборі був створений Галицько-Волинський літопис. Зведено також
князівський палац, прикрашений фресками та мозаїками. Галицький князь
підтримував дружні відносини з Візантією, Священною Римською імперією, Польщею,
Угорщиною, був одружений з донькою суздальського
князя Юрія Довгорукого. Про нього з повагою згадує автор «Слова о полку
Ігоревім»:
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі,
Підперши гори угорські своїми залізними полками,
Заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота!..
Немає коментарів:
Дописати коментар