«Місто сили», святинь і святих (Чернігів)

ЧЕРНІГІВ зовсім не випадково вважається одним із духовних центрів України. Як «місто сили» (до речі, це визначення може стати альтернативним брендом), місто святинь і місто святих, він був відомий ще за часів давньої Русі. І навіть раніше – в дохристиянський період (і в самому Чернігові, і на його околицях було чимало язичницьких святилищ -- капищ). Нині в сонмі чернігівських святих – понад 30 імен. Це наші небесні захисники, помічники, молитвеники. Вони теж жили на цій землі, молилися в храмах -- деякі збереглися до нашого часу, дивилися на ті ж зірки й мріяли. І ми можемо до них звертатися… Князь Давид Святославович Першим святим землі чернігівської вважається князь Давид Святославович (син Святослава Ярославича, онук Ярослава Мудрого) – людина врівноважена, мудра, дипломатична. Конфлікти, що повсякчас спалахували між князями, намагався вирішувати шляхом переговорів, був готовий до поступок. Водночас, не міг уникнути участі у спільних походах руських князів проти половців. Саме з його ім’ям пов’язують будівництво на Дитинці собору на честь Бориса та Гліба – одного з перших у тодішній Русі (і того самого, де можна побачити Симаргла – бога язичників, крилату собаку). За легендою, коли князь вже був на межі переходу у світ горній, і епископ читав молитву на відхід душі, в світлицю влетів білий голуб і сів Давиду на груди. Коли князь помер, голуб відлетів… Був похований у Борисоглібському соборі. Батько чернецтва Антоній Печерський Майбутній засновник Печерського Монастиря в Києві і Богородичної Лаври в Чернігові народився в містечку Любеч. Прагнучи душевного спокою, юнак викопав печеру на березі Дніпра, де й молився на самоті (вона збереглася). Невдовзі вирушив на гору Афон, в одному з монастирів прийняв постриг з ім'ям Антоній (в миру його звали Антип), завоював повагу серед братій. Якось ігумену його монастиря у сні з'явилась Матір Божа і сказала, що руський інок має повернутися на батьківщину, щоб сприяти розбудові чернечого життя на Русі й поширенню слова Божого. Коли Антоній повернувся до Києва, то оселився в окремій печері у селі Берестовому, у передмісті Києва. Після смерті князя Володимира Великого почалася боротьба за владу, Антоній знову мандрує на Афон. Повернувся після утвердження на престолі Ярослава Мудрого й обрання митрополитом першого з місцевих ченців Іларіона, знову оселився у печері. Носив грубу «власяницю», харчувався тільки рослинною їжею. Про ченця-аскета пішла слава всією Руською землею. Потерпаючи від щоденних відвідувачів і прагнучи самотності, він перебрався на сусідню гору й викопав собі нову печеру. Згодом на горі було споруджено дерев'яну церкву. Обитель почала жити за правилами та статутом афонських обителей. Так заснувався Києво-Печерський монастир. Під час повстання киян, обурених правлінням Ізяслава, Антоній перебирається до Чернігова, облюбував Болдині гори, в одній викопав собі печеру, згодом там утворився монастир на честь Богородиці. В Чернігові жив недовго, останні роки життя провів у заснованому ним Печерському монастирі, де 1073 року розпочав будівництво собору Успіння Пресвятої Богородиці. Помер преподобний Антоній на 90-му році життя. Князь-чернець Микола Святоша До сонму святих був зарахований і син Давида Святославича, що прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі з ім’ям Миколай (відомий нам як Микола Святоша, Святослав – мирське ім’я князя); чудотворець, преподобний. У 80-90-х роках XI століття був луцьким князем. Володів землями у Чернігівському князівстві. Був одруженим, мав дітей. 17 лютого 1106 року князь Святослав-Панкратій, залишивши родину, прийняв постриг і 36 років провів у Києво-Печерському монастирі, де вів суворий аскетичний спосіб життя. Його коштом збудовано Троїцьку надбрамну церкву Києво-Печерського монастиря, лікарню та лікарняну церкву св. Миколи. Біля своєї келії Микола Святоша розвів чудовий сад. Мав власну бібліотеку в Києво-Печерському монастиреві. Мирив своїх братів. Мав дар яснобачення (передбачив власну смерть), лікував людей молитвами. Після смерті князя-ченця було канонізовано. Святі мощі зберігаються у Ближніх (Антонієвих) печерах Києво-Печерської Лаври. В печерному Богородичному монастирі Чернігова один з храмів освячений на честь Миколи Святоші (як раз у тунелі, що примикає до цього храму, найчастіше можна побачити привида таємничого Чорного монаха). Князь-мученик Ігор Ольгович Син Олега Святославича, правнук Ярослава Мудрого. У хрещенні Георгій, у чернецтві Гавриїл. Середина XII ст., коли жив князь Ігор, -- час безперервних міжусобиць за Київський стіл двох князівських угрупувань: Святославичів-Ольговичів і Мстиславичів-Мономаховичів. Ігор Ольгович – одна з жертв цієї боротьби. Саме його пам’ятник п’ять років тому встановлений між стін Спасо-Преображенського та Борисоглібского соборів на Валу. Після смерті великого князя Всеволода Ольговича, якого кияни відверто не долюблювали, на київський стіл сів його брат Ігор. Однак свої претензії висловили Мономаховичі, відбулася битва, в розпал бою київські війська перейшли на бік Ізяслава Мстиславича. Чотири дні Ігор Ольгович переховувався в болотах біля Києва, де його ледь живого взяли в полон, привезли до Києва й посадили в «поруб». Його князювання тривало всього два тижні. Згодом князю дозволили прийняти чернецтво, він став схимником Київського Феодоровського монастиря. Але за рік потому, в 1147 р., київське віче, бажаючи помститися Ольговичам, ухвалило розправитися із князем-ченцем. Кияни ввірвалися в храм під час літургії, схопили ченця, що молився перед іконою Божої Матері й потягли на розправу… Коли ввечері того ж дня тіло Ігоря було перенесене до церкви, «Бог явив над ним знамення велике, запалилися свічки всі над ним в церкві тій». На ранок святий мученик був похований в монастирі на околиці Києва. Згодом князь Святослав Ольгович переніс мощі брата в Чернігів і поклав у соборі святого Спаса. А чудотворна ікона Божої Матері, перед якою молився мученик, стала називатися Ігоревською. Михайло Чернігівський та боярин Федор Це ті чернігівські святі, мощі яких знаходяться в одному з соборів Московського Кремля. А храм на їхню честь височіє в Чернігові на березі Стрижня, біля колишньої духовної семінарії (нинішнього госпіталю). Коли Чернігів був захоплений і спустошений одним із загонів хана Батия, чернігівського князя Михайла у місті не було. Він повернувся трохи згодом і отримав виклик до Орди. Детально цю поїздку і мученицьку смерть князя описує святитель Дмитро Туптало у «Житії святих». Батий наказав князю за татарським звичаєм «поклонився образам ханських предків і очистив себе переходом через вогонь». Проте Михайло та Федір проявили стійкість і вірність Христу, за що й були жорстоко покарані. Невдовзі зараховані до сонму святих. Рідні зуміли перевезти тіла мучеників до Чернігова, де вони були поховані у напівзруйнованому Спаському соборі. У 1578 році, коли Московія підпорядкувала собі Чернігівщину, за вказівкою царя Івана Грозного мощі святих мучеників були перенесені до Москви у новозбудований храм їхнього імені, а через два сторіччя – у Стрітенський собор. У 1774 році вони опинилися у вівтарі Архангельського собору Московського Кремля. В Чернігові шанували святих мучеників Михайла і Федора. Зокрема, в 1801 році поряд з будинком наказного гетьмана Павла Полуботка (де нині госпіталь) розпочалося будівництво храму на честь св. Михаїла і Феодора. Освячення храму Михайла і Федора відбулося у 1808 році. Відтоді Церкву кілька разів перебудовували. Служба в ній відновилася на початку 90-х років ХХ ст. Храм було передано громаді Української Православної Церкви Київського Патріархату. Покровитель Чернігова – Святитель Феодосій Є легенда, що допоки мощі Святителя перебувають у Чернігові (нині – у кафедральному Свято-Троїцькому соборі), місту не загрожують ні епідемії, ні зруйнування, ні стихійні лиха. Саме цьому святому чернігівці дякують за те, що врятував місто під час аварії на ЧАЕС від радіоактивних хмар і опадів (за його молитвами вітер дув в інший бік упродовж декількох тижнів). Вважається, що він допомагає хворим на рак. Народився майбутній Святитель у 30-х роках XVII ст. на Поділлі в сім’ї священика, наприкінці 40-х років вступив до славнозвісної Києво-Братської колегії при Богоявленському монастирі на Подолі. Саме тут юнак вирішує повністю присвятити себе служінню Богові та приймає чернецтво з іменем Феодосій на честь Преподобного Феодосія, ігумена Печерського. Три роки він прожив у Крупицькому монастирі біля Батурина, де його було висвячено на ієромонаха. Далі був ігуменом Свято-Онуфріївського монастиря в Корсуні, проявив там неабияку здібність у монастирському управлінні, і в 1664 році був призначений ігуменом відомого Видубицького монастиря під Києвом. З благословення Чернігівського Архієпископа Лазаря Барановича був переведений настоятелем Єлецького монастиря та возведений у сан архімандрита. Вже через два-три роки монастир налагодив свої справи, зміцнив фінансовий стан. Згодом Лазар Баранович запропонував майбутньому святителю стати його помічником. Впродовж року Феодосій керував Чернігівською єпархією від його імені, а після смерті прийняв цю посаду. Був уважний до потреб своєї пастви, був взірцем глибокої віри, ревності до молитви, християнського милосердя й любові до всіх, хто звертався до нього. Святитель Феодосій керував Чернігівською єпархією усього три з половиною роки, був похований у Борисоглібському соборі, його тіло залишалося нетлінним, а паства з любов’ю та вірою зверталася до нього по допомогу. Канонізація відбулася у вересні 1896 р. Мало хто з чернігівців знає, що нашого святого вважали своїм жителі блокадного Ленінграда. Під час Другої світової його мощі перебували у Казанському храмі, де на той час діяв музей історії релігії та атеїзму. І коли справи в місті були зовсім кепські, люди голодували, один з найвищих військових чинів почув наказ: «Моліться Святителю Феодосію, він допоможе!» Тоді за згодою Сталіна ці мощі були знайдені та проведений хресний хід. І сталося диво! Вдарив мороз, поверхня Ладозького озера замерзла, і в місто можна було доставляти продукти. Цей шлях віряни назвали «Дорогою Святителя Феодосія». Лука Проскура Це той, що жив у ХХ ст. і розмовляв з пророками, це до нього у маленький будиночок на Лісковиці проходила Богородиця. Прославився надзвичайною любов’ю до людей, даром прозорливості та чудотворіння. Напевно, саме про таких, як священник Лаврентій, кажуть, що «не стоїть село без праведника, а місто – без святого». У миру його звали Лука Проскура, народився у селі Карильське (нинішній Коропський район). Ріс у селянській родині, був шостою дитиною. Якось під час гри сильно забився, що стало причиною його кульгавості. Але Господь нагородив Луку різними талантами. Він мав чудовий слух і любив співати, навчився грати на скрипці і вже в 14 років став регентом церковного хору. А згодом - послушником Рихлівського чоловічого монастиря. З 1917 по 1925 рік у Чернігові на Болдиній горі біля Троїцького монастиря архімандрит Лаврентій викопав собі печеру і як преподобні старці Печерські ніс подвиг печерного житія. Коли монастир закрили, тільки ночами міг приймати духовних дітей в маленькій убогій хатині. До нього зверталося чимало людей! У роки Другої світової, під час окупації, він зміг організувати дві чернечі громади: чоловіча складалася з 35 ченців і жіноча – з 70 черниць. На Великдень 1942 р. Лаврентій відновив службу в соборному Троїцькому храмі. Після закриття монастиря жив у будинку черниці Євлампії. З її слів записаний дивовижний випадок: в 1939 році всю ніч розмовляв зі святими – Пророком Іллею і праведним Енохом. Святі отці попередили, що він буде розмовляти ще й з апостолом Іваном Богословом. І це сталося! Розповідають, що і Богородиця приходила до праведника. Лаврентій відійшов до Господа на Водохреща 19 січня 1950 року. Канонізація відбулася в серпні 1993-го. Сьогодні святі нетлінні мощі спочивають у Троїцькому кафедральному соборі міста Чернігова.  Джерело: http://www.hvilya.com/news/misto_sili_svjatin_i_svjatikh/2017-01-08-9278