З часу остаточного знищення російським урядом у кінці
XVIII ст. запорізького козацтва, як головного захисника українського народу та
нашої державності, минуло вже більше 200-х років. Канули в Леті ті, хто
руйнував козацькі Січі, без ліку перетекло води у сивочолому Дніпрі, одне
одного змінило вісім поколінь українців, але пам’ять про українське козацтво
досі жива. З покоління в покоління передавалися легенди та оповідки про силу,
відвагу, честьта безстрашність повелителів шаблі перед лицем неминучої смерті.
Берегли пам’ять про козаків і їхні вороги: турки, московіти, татари і особливо
поляки. Саме в Польщі було створено комплекс містичних легенд про ніжинського
полковника Івана Золотаренка, який упродовж травня 1654 – осені 1655 рр. воював
проти польських військ на території Білорусії.
Іван був сином багатого корсунського міщанина Ничипіра
(Никифора) Золотаренка. З початком Національно-визвольної революції 1648-1657
рр. він приєднується до козацтва. Фізична сила, витривалість, сміливість,
спритність та Іванова майстерність володіння шаблею наводили страх на оточуючих
ворогів та українське козацтво. У кожній битві Іван кидався на ворогів як лев,
не дивлячись на їх кількість та вміння. Це помітили лідери
Національно-визвольної революції, зокрема Б. Хмельницький, який потребував у
своєму оточенні таких шалених і безстрашних соратників. У 1652 р. Б.
Хмельницький одружився з сестрою І. Золотаренка Ганною, після чого Іван
Ничипірович був призначений полковником Ніжинського полку. У 1654 р., після
укладення Переяславської ради між Московським царством і Гетьманщиною, І.
Золотаренко був призначений наказним (тимчасовим) гетьманом над козаками для
походу в Білорусію.
Білоруський похід 1654-1655 рр. став вершиною
військово-політичної кар’єри І. Золотаренка й, разом з тим, його загибеллю.
Військо І. Золотаренка смерчем рухалось Білоруссю. Під ударами гармат і
козацьких шабель впали лише 30 великих білоруських міст (Полоцьк, Вітебськ,
Орша, Гомель, Чечерськ, Новий Бихів та інші), не рахуючи низки дрібних
поселень, що були стерті з лиця землі. Жителі міст, особливо поляки і євреї,
які не здавалися на милість війська І. Золотаренка, страчувалися. Білоруське ж
населення здебільшого підтримували українське козацтво, оскільки воно принесло
до Білорусії ідеї особистої волі і скасування кріпацтва. Хоча неправильним буде
заперечувати і той факт, що це була війна, де під гарячу козацьку руку
потрапляли всі.
Досить швидко населення Білорусії, незалежно від
етнічного походження, жахалося самого імені І. Золотаренка, який всюди сіяв
смерть і розруху. Його постать обросла неймовірними вигадками. Ніжинського
полковника називали демоном, сином диявола, поріддям сатани, перевертнем,
вовкулаком тощо. Івану приписували надлюдську силу та магічні можливості. Дехто
називав його характерником.
Бачачи неспроможність війська Речі Посполитої силою
зброї зупинити військо І. Золотаренка, за справу його ліквідації взялося
католицьке духівництво. Польські священики та члени ордену Єзуїтів однозначно
стверджували, що в ніжинському полковнику немає нічого Божого, лише диявол.
Після довгих пошуків духівництво нарешті знайшло чоловіка, який взяв би на себе
справу вбивства диявола. Ним став органіст Томаш, який був знаним у Старому
Бихові стрільцем. За таку справу Томашупообіцяли місце серед лика святих після
смерті, прощення всіх гріхів скоєних і тих, що ще будуть скоєні. Прощення
гріхів обіцяли також дітям та внукам органіста. Розуміючи, що навіть в разі
успіху, на Томаша чекала вірна смерть, католицька церква обіцяла подбати про
його дітей та влаштувати їх до єзуїтської школи.
Для вбивства І. Золотаренка було розплавлено священну
срібну чашу, з якої вилили спеціальну кулю, що була «підсилена» молитвами (чи
заклинаннями?) на латинській мові.
Коли виконавець і зброя для вбивства ніжинського
полковника були вже готові, католицькому духівництву залишалося знайти лише
місце злочину. Таким місцем став Старий Бихів – єдине місто, що стало кісткою в
горлі армії І. Золотаренка. Облога цієї міцної фортеці принесла смерть тисячам
козаків, у тому числі авторитетному чернігівському полковнику Степану
Пободайлу. Невдалі штурми дуже турбували І. Золотаренка, який особисто
неодноразово водив своїх козаків у бій. Козацька сміливість і майстерність
стали запорукою того, що ніжинський полковник зміг захопити передмістя Старого
Бихова, неподалік в’їзної брами до міста. На дзвіниці цієї брами і сховався
Томаш, який влучним пострілом поцілив у І. Золотаренка, коли той проїжджав на
коні неподалік. Незважаючи на вогнепальне поранення, у І. Золотаренка почалося
зараження і він помер. Сталося це у другій половині 1655 року. Точна дата його
загибелі невідома, через різні датування вбивства. Томаш потрапив до рук
козаків, у всьому зізнався та був страчений.
Але навіть після цього містика та дива продовжували
переслідувати І. Золотаренка. За переказами, його труп неодноразово вставав з
могили, коли його перевозили до України. Мертвий Іван кричав до оточуючих, щоб
ті втікали. Лише згодом, стала зрозумілою така поведінка небіжчика. Коли тіло
І. Золотаренка відспівували в одній з корсунських церков, в ній сталася пожежа,
в ході якої загинуло 432 людини. Навряд чи можна було тоді знайти в Корсуні
хоча б одну родину, представник якої б не згорів у церкві. Похорон відомого
полковника перетворився на загально міський траур. Католицьке духівництво
постійно наголошувало, що це кара Івану за його гріхи, зв’язок з дияволом: «Не
сам пішов на той світ, а щей стільки народу прихопив з собою на поталу
дияволу».
Після пожежі Іванів брат Василь Золотаренко поховав
його без всяких почестей на одному з корсунських цвинтарів. До нашого часу
могила не збереглася. Так скінчилося життя відомого ніжинського полковника,
ім’я і вчинки якого не одне покоління трималися в пам’яті українців та поляків.
Поляки довго лише іменем Івана лякали своїх неслухняних дітей. Для українських
козаків він був прикладом сміливого воїна, на якого варто рівнятися. Був Іван
уособленням диявола на землі чи ні, сказати важко. У страху великі очі,
але ж і в кожній вигадці є частинка правди.
Роман Желєзко – науковий співробітник НКМ ім. І.
Спаського.
Немає коментарів:
Дописати коментар