Ніжин козацький

Після монгольського завоювання ХІІІ ст. Ніжин почергово перебував у складі Литовської, Польської, Московської держав, кожна з яких накладала свій відбиток на історію міста. Не оминули його і події Визвольної війни -  у ХVІІ ст. Ніжин стає центром найбільшого в Україні козацького полку, а Б. Хмельницький бере місто під свою «гетьманську оборону й протекцію». Чимало місць Ніжина пов’язані з діяльністю або перебуванням у ньому козаків і можуть розповісти багато цікавого.

Історико-краєзнавчий музей Ніжина імені І. Спаського відкритий у 1967 р.

               Фонди музею налічують більше 44 тисяч оригінальних експонатів.  За кілька хвилин відвідувачі переживають століття і епохи, на власні очі можуть побачити залишки кісток мамонта, старовинні монети, знаряддя праці, якими користувалися наші предки… Є тут і козацькі люльки, знайдені на території міста, і холодна та вогнепальна зброя захисників, предмети побуту козацької доби, а численні карти, схеми, малюнки розкриють напрямки походів нащадків Байди Вишневецького, допоможуть відчути себе учасником історичних подій.

Ніжинський краєзнавчий музей володіє надзвичайно багатими фондами, які надають можливість сформувати дуже цікаві експозиції, в тому числі  тимчасові тематичні.

Найцікавішими колекціями з фондів музею є оригінальні документи XVII — XX ст.; ордени та медалі, нумізматика та філателія; рушники, предмети побуту і народний традиційний одяг ХІХ — ХХ ст.; ікони та книги XVIIІ — XІX ст.; холодна і вогнепальна зброя XVIIІ — XX ст.

На даний момент (2010 рік) вмістити постійну експозицію в 4 зали просто неможливо, і тому вже в 1-й — демонструються експонати, що розповідають про величезний історичний період (фактично до сер. ХІХ століття), включно з давніми археологічними знахідками; окремими експонатами, що висвітлюють період Козаччини; вітриною, присвяченою життєвому подвигу мореплавця Юрія Лисянського тощо. У другій залі музею — приділено найбільшу увагу культурному підйому ХІХ століття, і зокрема М.В. Гоголю і Ніжинській гімназії вищих наук, а також змінам у місті та окрузі в умовах розвитку капіталізму, тут же розміщено зразки етнографічної колекції (традиційні народний одяг, побутові речі тощо). Третя і четверта зали присвячені подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Численні експонати дійшли до нас завдяки людям, закоханим в історію рідного краю, які ще з ХІХ ст. допомогли відшукати та зберегти універсали, писані в Ніжині  Богданом Хмельницьким та Іваном Самойловичем, Петром Дорошенком та Іваном Мазепою, царські грамоти Яна Казиміра та Олексія Михайловича. Музей щоразу розкриває нові таємниці перед допитливими  дослідниками, дозволяє  по-новому побачити історію старовинного міста.

             

Учені вважають Миколаївський собор першим мурованим храмом, збудованим у стилі козацького бароко, тому він став взірцем для інших архітектурних пам'яток України. Зведений на старовинному Соборному майдані, ніжинський собор називають "першим кам’яним дивом на Лівобережній Україні". Він всефасадний – тобто однаковий з усіх чотирьох боків, повернутий водночас до всіх сторін світу. Скільки б ви не йшли під його мурами, він весь ніби повертається навколо своєї осі, залишаючись однаковим та незмінним. Обійти його так само неможливо, як пережити вічність або подолати безкінечність.

Перед входом до Миколаївського собору було споруджено двоярусну дзвіницю, а поруч з нею каплицю. Дзвін, який прикрашав дзвіницю собору, важив 400 пудів і був відлитий у Ніжині на заводі братів Чернових. Ці неповторні невеликі споруди були зруйновані в 20-30-х роках XX ст.

            За переказами, саме в цьому соборі вінчався гетьман Богдан Хмельницький із сестрою Золотаренків Ганною. Саме в цьому храмі обраний гетьманом на Чорній раді 1663 р. Іван Брюховецький приймав присягу. А у ХХ ст. тут вінчалися батьки відомого конструктора космічних кораблів Сергія  Корольова.

Чому саме Миколаївський собор так шанований ніжинцями? За переказами, під час одного з наступу кочовиків  городяни гаряче молилися усім святим вберегти місто  і дати їм сили для захисту. Небеса почули людські молитви: у передвечір’ї з невеликої хмарки матеріалізувався старець у шатах, і люди упізнали Св. Миколая.  Миколай дав їм сили і наснагу, і городяни зупинили ворогів, які, побачивши оте дивне видіння, атакувати Ніжин не ризикнули. Споруджений у сімнадцятому столітті  собор і присвятили  Миколаю Чудотворцю.

За іншою легендою,  колись у кінці вулиці була фортеця, над брамою якої прикріпили  ікону Святого Миколая. Ця ікона й захистила ніжинців від нападу турків, що прийшли завойовувати місто. Оскільки сили були нерівні, жителі міста сховались за стінами фортеці. Турки вже святкували перемогу, але серед білого дня з ікони у вороже військо полетіли блискавки і почувся грім. Зрозумівши, що місто охороняє Миколай Мирликійський (в Туреччині його також дуже шанують), військо відійшло від міста без жодного пострілу.

            За зразком нашого Миколаївського собору збудована Катерининська церква Чернігова та ряд інших храмів України.

Поруч з Миколаївським собором  - пам’ятник великому українському гетьману.

За парком Гоголя, у Ніжині,

Богдану пам’ятник стоїть –

З граніту й бронзи, ледь засніжений,

Як символ тих важких століть.

Великий гетьман ніби каже нам:

«Учіться вільно й мирно жить,

З сусідом кожним дійте зважено

І Україну бережіть»…

У 1652 р.  універсалом Богдана Хмельницького Ніжинський магістрат, шляхтичі, міщани, та їхнє майно узяті під захист та “войсковую опеку”гетьмана.

Комплекс будівель Ніжинської поштової станції (1780-1781 рр.)  є унікальним і єдиним збереженим в Україні. Складався він з контори (з апартаментами директора і готелем), двох флігелів (будинку станційного наглядача та ямського приміщення), конюшень, каретника та фуражного складу. Сама станція з’явилась у Ніжині після запровадження регулярного тракту між Києвом та Москвою. Тут приймали спочатку службову, а потім особисту кореспонденцію. Поштове відомство займалося й перевезенням пасажирів, що їздили в диліжансі, який експонується в музеї, зберігся також і квиток, тоді його називали подорожня.

У музеї ви можете дізнатися про те, як доставляли князівські грамоти гінці, як везли донесення козаки Війська Запорізького, про роль українських гетьманів у розвитку пошти України, про те, яким було місто Ніжин у XIX- на початку XX ст. на поштових листівках. В експозиції вперше представлені оригінальні колекції речей дорожного побуту, поштові приладдя: чорнильні прибори XIX - XX ст., піддужні дзвіночки, підсвічники, колекції поштових марок Росії і України.

У ХVІІ - ХVІІІ ст. наше місто було одним з найбільших торговельних міст на Лівобережній Україні. Через Ніжин проходили головні поштові тракти на Київ, Москву, Санкт-Петербург, Ригу, Полтаву, в Крим.

В окремому залі відтворено інтер’єр робочого місця станційного наглядача - старовинний стіл, стільці, рахівниця, поштові прилади, старовинний настінний годинник і дзеркало XIX ст. з різьбою роботи місцевого майстра; куточок для проїжджаючих з самоваром, чайним посудом, меблями, дорожні валізи, скрині та багато іншого.

У 1860 році тут у сім’ї поштаря народився художник-баталіст Микола Самокиш, відомий  своїми картинами з життя козаків, багато з яких увійшли у шкільні підручники історії.

Покровський храм-пам’ятник

Покровська церква помітно відрізняється від інших храмів міста. Архітектурний стиль, в якому вона побудована, склався на території Римської імперії у перших століттях нашої ери. Особливістю тетраконхових храмів була наявність центрального (квадратного або прямокутного) об’єму, що увінчувався високою світловою банею. Із чотирьох боків до нього прибудовувалися значно вужчі й нижчі напівкруглі споруди – “конхи” (звідси й назва: з грецької “тетра” - чотири, “конха” - напівкругла будівля). Такі храми мало задовольняли потреби православного богослужіння, бо вміщали мало людей, мали маленький вівтар без жертовника, зовсім не мали хорів. Тому й будували їх переважно як храми-пам’ятники на честь важливих подій, або церкви-усипальниці, в яких ховали представників козацької старшини або інших заможних осіб. Саме тому пізніше до них прибудовували додаткові приміщення – притвори, дзвіниці, «теплі» галереї, тощо.

         Поява цього храму у нашому місті завдячує козакам. Після надання Ніжину Магдебурзького права (1625 р.)  з метою укріплення кордонів будується міцна дерев’яна фортеця. Польський уряд не дуже сприяв спорудженню православних храмів, але козаки – народ упертий. І біля самих бастіонів укріпленого Замку, на місці, яке колись називалося «Горбом», у 1633 році була збудована дерев’яна церква Різдва Богородиці. Через кілька років на місці попередньої церкви з’являється нова  споруда, яку освятили вже на честь святої Покрови. Саме цю назву народні перекази і пов’язують зі славнозвісним Покровським ярмарком, який був найбагатшим та найпопулярнішим (всього у Ніжині протягом року вирувало 3 ярмарки – Всеїдний, Покровський та Троїцький). І не тільки тому, що був присвячений великому православному святу, яке так шанували в Україні, але ще й тому, що співпадав із завершенням сезону сільськогосподарських робіт.  Тож на Покровському ярмарку можна було придбати не лише предмети розкоші, але й зробити запаси харчів та фуражу на довгу й сувору зиму.

         Сучасний мурований Покровський храм побудований у 1757-1765 рр. на кошти купців на залишках фортечного земляного валу. Поряд з ним у ХІХ ст. було споруджено теплу Миколаївську церкву та  двоярусну дзвіницю, яка чудово доповнила архітектурний ансамбль споруд. Цікавою деталлю споруди є  майже повна відсутність віконних прорізів, крім чотирьох невеликих вікон круглої форми. Зате їх аж 8 на барабані, що перетворює його в справжній ліхтар (світловий барабан). Це створює враження, що світло ллється немов би з самого неба.

         Стіни Покровської церкви  були прикрашені олійним розписом, що свідчить про високу майстерність  ніжинських іконописців ХVІІІ ст. Усі ікони церкви оздоблювалися срібними ризами, а яскравим витвором художнього лиття  місцевих майстрів були посріблені врата іконостасу. Закритий у 1960 р., храм довго стояв пусткою (у планах місцевої влади було пристосування його приміщення для краєзнавчого музею, а теплої Миколаївської церкви – для спортивного залу). Реальна реставрація храму почалася в 1997 році і велася загальнонародною толокою до 2001 року. За цей час в первозданному вигляді були відновлені куполи та конхи, відновлено архітектуру фасаду та інтер'єру. 13 жовтня 2001 року святково освячено відновлені стіни храму і з того часу в храмі служиться Божественна літургія. Нині храм належить Українській Православній церкві Київського патріархату.

Гарнізонний храм

За кілька десятків метрів від Покровської церкви, на території сучасного ринку, знаходиться ще одна архітектурна споруда – Богоявленська або Замкова церква (1721 р.). 

Назву «Замкова» вона отримала тому, що її прихожанами були воїни гарнізону Ніжинської фортеці та мешканці Замку. На її місці стояла давніша, зведена ще в середині ХVІІ ст. храмова споруда. Є припущення, що будівля призначалася не для православної, а для католицької церкви. У ній довгий час зберігалися і шведські ядра, якими обстрілювали фортецю у 1708 році, а старожили міста й досі розповідають нащадкам легенду, як ніжинські козачки боронили місто від шведів.

Як ніжинські козачки шведів перемогли (легенда)

 «Восени того ж року (1708)  підступила до Ніжина чорна хмара. Якісь свесі, чи шведи з гарматами, кіннотою, фуражем. Казали, була й худоба, у селян позабирана. Заявились вони раптово. Ніжинці прокинулись раненько, аж гульк – на тому березі Остра вже шведів висипало чимало. Послали вони своїх гонців до ніжинців, що йдуть вони до них нібито в гості, вітатися. Та відмова ніжинців пустити їх до міста викликала гнів непроханих гостей.

Через кілька хвилин  почали  шведи стріляти з гармат. Ядрами били по фортеці і церквах. За це їх Мати  Божа осліпленням покарала. Стріляниною з гармат вони намагались залякати ніжинців. Та не на таких напали. З валу по шведах вдарило кілька гармат. Видно було, як ядра впали на один віз, де був порох у бочках. Почувся вибух страшенної сили, а за ним великий спалах. Загорілось кілька возів ворога. Коні і солдати попадали на землю. Шведи не чекали такого і стали відходити від річки.

Та по них з фортеці сипонули кулі. На земляному валу з'явилось стільки ніжинців-козаків, що шведи були приголомшені. Адже їх розвідка доносила, що в Ніжині залишився невеликий гарнізон. Основна ж сила відбула в Стародуб і взяття Ніжина не викличе особливих труднощів. І раптом...

Шведи вирішили змінити маневр бою. Кілька з них кинулось з кіньми в річку, щоб переправитись на лівий берег.

Поки шведи метушилися, жінки козаків за порадою дружини коменданта Василини переодяглись у чоловічий одяг, понадівали смушеві, тобто баранячі шапки. Непомітно повиходили на земляний вал і давай палити по шведах з піщалів. Казали, що комендант фортеці довго вагався: давати  чи не давати жінкам зброю. Та ніжинські козачки до того розсердились, що оточили коменданта і стягли з коня, примусивши видати зброю.

–        По уставу не положено жінкам зброю давати! – кричав комендант, відбиваючись від натовпу козачок.

         Та хіба з ними зладиш. Та й хитрющі були. Щоб не так було помітно ворогу, порадили коменданту розташувати їх поміж чоловіками, що залишились у фортеці. І стало захисників на валу так густо, як очерету на воді. Де в два, де в три ряди. А вже стріляти з піщалів козачки вміли добре, бо частенько полювали на дичину.

Як побачили шведи стільки козачого війська на ніжинській фортеці, охолонуло у них серденько. А як почали козачки стріляти, не про перемогу стали думати, а про втечу. А коли смеркло –  стали тікати. Переказували, що ніжинські козаки і козачки пустилися тоді в погоню. Кіннота, правда, втекла. А хури обозу дісталися ніжинцям.

Коли Петро І довідався про ніжинські діла, він нагородив ніжинських козачок правом носити смушеві шапки. Такі самі, як і у чоловіків. Та я цьому щось не дуже вірю: як хлопцям не годиться намисто носити, так жінкам баранячі шапки. А втім, хто його знає. Так старі діди нам передавали...».

На початку ХІХ ст. церква втрачає свій «гарнізонний статус», а ще через століття і своє основне призначення: радянська влада влаштувала тут склад заморожених продуктів – із закладеними вікнами, знищеними портиками, пілястрами, олійними розписами, обкладена скловатою, вона перетворилася на промисловий холодильник. З кінця 90-х років ХХ ст. Богоявленська церква потроху повертається до життя…

           

Чорна рада

На брата — брат... Вітчизняна історія є трагічно багатою на численні приклади громадянських конфліктів, кривавих міжусобиць, коли суспільство ділили на «своїх» і «чужих»; еліту та «голодранців». Наслідки таких розколів української громади завжди були воістину страшні. Руйнувалися підвалини державності, витоптувалися крихкі паростки громадянського суспільства, катастрофічно знижувалась «вартість» людського життя.

            Невдовзі після смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657 р.) в Україні розпочалась складна політична боротьба за владу (за посаду гетьмана послідовно змагались Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький, згодом — Петро Дорошенко...).

«Чoрна Рaда» - це козацька рада в якій, крім старшини, брало участь велике число рядових козаків. Слово «чорна» виводиться від «чернь» —рядові козаки, а також нижчі стани суспільства.  

            17 червня 1663 року старшина і тисячі рядових козаків, запорожців і «некозацьких добровільців» (селяни і міська біднота) зібралися на вибір нового гетьмана Лівобережної України. Тут виявилася велика прірва між інтересами старшини і «черні». Кандидатами старшини були наказний гетьман Я. Сомко і ніжинський полковник В. Золотаренко, кандидатом черні — кошовий Запорізької Січі І. Брюховецький, який демамогічно обіцяв зменшити побори. Його підтримував і царський уряд, який розраховував на допомогу Брюховецького в поширенні своїх впливів на Україні.

            У бурхливих суперечках непомітно промайнув час. Наступного дня, 18 червня 1663 року російський князь Гагін, присутній на раді і підкуплений Брюховецьким, вручив йому гетьманську булаву. Козаки підхопили Івана, поставили на стіл і проголосили гетьманом. За Літописом Самовидця "…князь здавал з своїх рук булаву и бунчук, подтверждаючи гетманство, и попровадил в соборную церков святого Николая, где присягу виконал Бруховецкій зо всім войском…".  Та довгоочікуваний спокій не настав. Почалися бійки, різанина, грабіж. Брюховецький, аби «віддячити» своїм виборцям, дозволив їм три дні грабувати Ніжин з околицями. За цих три страшних дні було вбито багато знатних козаків і простих міщан, знищено будинки, склади, комори… Голота щиро вірила, що Брюховецький звільнить їх від кріпаччини, тому в особі Сомка і Золотаренка вбачала лютих ворогів, а на Івана  майже молилася. (Події 1663 року у Ніжині описав у першому українському історичному романі «Чорна рада» П. Куліш).

            Своє правління Брюховецький почав із страшної розправи. Якима Сомка, Василя Золотаренка та інших вождів старшини було страчено після тривалих катувань. Але фатальний розкол України поглибився. Новий гетьман Брюховецький виявився ще ретельнішим, ніж його попередники, провідником політики старшини. Він першим із гетьманів особисто побував у Москві (1665 р.), одружився з місцевою бояринею, уклав (за хабарі) низку кабальних угод, але потім зрадив царя, викликав загальну ненависть і був буквально розтерзаний натовпом у Диканьці на Полтавщині 7 червня 1668 року (літописець зазначив: «Забит, и правильно!»).

                       

Хрестовоздвиженська церква є яскравим взірцем май­стерності ніжинських будівельників доби пізнього бароко. В Україні подібні храми будували як пам'ятники. Збудована вона близько 1694 року, що підтверджує й напис на друкованому Євангелії, яке зберігалося в церкві.

Наприкінці XVIII століття на місці дерев'яного храму з'явився новий, кам'яний. Історія будівництва цієї мурованої споруди тісно пов'язана з іменем одного з останніх полковників Ніжинського козацького полку Пет­ра Івановича Розумовського, двоюрідного племінника останнього українсь­кого гетьмана графа Кирила Розумовського.

            Петро Іванович Розумовський зробив військову кар'єру завдяки ро­динним зв'язкам з улюбленцем цариці Єлизавети – Олексієм Розумовським. Виховувався він у петербурзькому кадетському корпусі, після чого деякий час перебував на військовий службі. У 1753 році він стає ніжинським полковником, а наступного року одружився з донькою Пере­яславського полковника Сулими Пелагією. Під час російсько - турецької війни (1768 р.) Петро Розумовський командував козаками Ніжинського полку, які брали участь у поході по Бессарабії.

            Але на посаді полковника Розумовський пробув недовго. У1771 році він передчасно помер. Невтішна вдова вирішила поховати свого чолові­ка в Ніжині й обрала для цього церкву на Магерках. У пам'ять про чолові­ка та за упокій його душі пожертвувала Пелагія кошти на будівництво нового кам'яного храму. На місці старої дерев'яної церкви було збудова­но великий мурований храм, який освятили 1775 року в ім'я православ­ного свята Воздвиження Чесного Хреста.

            На два десятиріччя пережила Пелагія Розумовська свого чоловіка, і, коли 1792 року відійшла у вічність, поховали її поряд з Петром у Хрестовоздвиженському храмі. Цікаво знати, що знаменитий оперний співак Ф. Стравинський, який у свій час навчався в Ніжинській вищій школі, був нащадком відомого роду Пелагії Сулими.

Увійшов цей храм і в скарбницю світової літератури – відомий  твір Миколи Гоголя «Вій» написаний на основі реальних подій у Ніжині. Дочка одного з ніжинських сотників насправді володіла надприродними здібностями, у народі подейкували, що була вона чистісінькою відьмою. Померла вона при загадкових обставинах,  і труна з її тілом дійсно перебувала у Хрестовоздиженській церкві, а після традиційної нічної молитви священика храму знайшли у церкві мертвим. На основі твору був знятий однойменний фільм.

            За огорожею Хрестовоздвиженської церкви, як і біля кожного храму, хоронили багатьох парафіян. До цього часу поряд з вівтарем церкви збе­реглися давні поховання, у тому числі полковника Стефана Григоровича Малюги, який п'ятнадцятирічним хлопчиком брав участь у героїчній обо­роні Севастополя під час Кримської війни 1854 -1855 років.

            Трагедія духовності ХХ століття не обійшла й Хрестовоздвиженську церкву. Як і більшість церков, її було закрито, а приміщення передано під кінопрокат. На початку 90-х років розпочалося відродження стародавнього храму, і зараз він збирає під своїми склепіннями всіх віруючих.

Монастир вчених монахів

…Досить цікаві піруети викидає іноді пані Історія: у той час, коли українські землі стають прихистком для гостей із сонячної Еллади,  значна частина України потрапляє у залежність від Російської імперії, що  впливає на її культурний розвиток у цілому та храмове будівництво зокрема.

Події початку ХVІІІ ст. зумовили появу в нашому місті Благовіщенського собору.

Споруджено його у 1716 р. (1702—1716) на честь перемоги Росії над шведською армією на чолі з Карлом XII. На Україні таких пам'ятників тільки два – в Полтаві і в Ніжині. Зводив Благовіщенський собор Г. І. Устимов – це п'ятибанний, чотиристовпний, дев'ятидільний храм. Хтозна, чи побачили б собор ніжинці, якби не діяльність і кошти церковного і політичного діяча, письменника і філософа Стефана Яворського.

С. Яворський народився в 1658 р. в м. Яворові на Львівщині, а через 10 років його сім'я перїхала в с. Красилівку на Чернігівщині.

У 1700 році доля звела Стефана Яворського з Петром І – і незабаром його було призначено  на посаду місцеблюстителя Патріаршого престолу. Ставши проректором Слов'яно-греко-латинської академії в Москві, він запроваджує її реорганізацію за взірцем Києво-Могилянської академії. 1721 р. С. Яворський стає першим президентом Синоду. Через рік видатний діяч помер у Москві.

Єдиною  пам’яткою  С. Яворського, для якої він вибрав місце на своїй батьківщині,  і був зведений  на його кошти  Благовіщенський собор  (у Ніжині в цей час настоятелем Миколаївського храму був його брат Павло),  а при ньому – чоловічий  монастир для підготовки вчених монахів.

Будівля самого собору, який при освяченні отримав ще одну назву – Богородичний Назарет, має деякі специфічні риси, не зовсім властиві для барокових споруд. В основі лежить хрест, між раменами якого – заокруглені прибудови, які всередині храму не відділені стінами. Відсутні також традиційні півкруглі вівтарні апсиди.

Вівтарна частина Благовіщенського храму була оздоблена живописом. Монументальний живопис займав 2500 кв. м. Крім релігійних сюжетів, були написані портрети князя Володимира, Петра І, Олександра І, Д. Ростовського, самого засновника храму.

Відвідувачів храму вражав різьблений, золочений, семиярусний іконостас – найбільший в Україні після вівтаря київського  Успенського собору, над яким працювали ніжинські майстри, а одну з ікон – Корсунської Богоматері – написав київський митрополит Рафаїл Заборовський. Чудотворна ікона Георгія Змієборця неодноразово дивувала відвідувачів храму чудесами зцілення.

У соборі знаходилась і бібліотека, подарована С. Яворським, яка була тоді однією з найбільших в Росії (понад 600 томів). Зберігалася вона під склепінням південно-східної бані, яка через це не мала вікон. Сумна її доля – під час перевезення до Харківського колегіуму більшість книжок просто розікрали.

Неодноразово дерев'яні споруди монастиря руйнувалися нищівними пожежами, які для тогочасного Ніжина були звичайним явищем. Так, після пожежі 1750 р. вогнем були знищені «трапезна з церквою, келії у верхах розломам  і до того ж наймані двори монастирські... всі до основання погоріли».

1 вересня 1757 р. нова пожежа, що перекинулася з грецького кварталу, знищила будинок архімандрита та дерев'яні покрівлі братських келій і дзвіницю.

Довершила чорну справу катастрофічна пожежа 14 вересня 1797 р., яка винищила півміста. Як розповідали свідки, тоді горіло все, навіть цегла та залізо плавились та руйнувались від жахливої спеки. В монастирі тоді згоріли всі верхи соборного храму, будинок настоятеля, трапезна церква з дзвіницею, монастирські крамниці... Здавалося, що монастирю прийшов кінець.  Та ніжинці звернулися безпосередньо до імператора Олександра І і отримали дозвіл на відновлення храму.

З 1803 р. в історії монастиря розпочався новий період, пов'язаний з діяльністю Віктора Черняєва. Архімандрит Віктор народився у Чорногорії, походив з багатої купецької родини. Опинившись у Ніжині та дізнавшись про лиху долю, що спіткала Благовіщенський монастир, Черняєв покинув кар'єру вченого монаха і вирішив присвятити своє життя відродженню обителі. За 20 років керівництва монастирем він не тільки відновив поруйнований соборний храм, але й зібрав гроші на велике кам'яне будівництво, вклавши чимало власних заощаджень.

Про Благовіщенський собор Ніжина знали навіть декабристи Петербурга: О.Пушкін прочитав твір Чернова про монастир і відвідав його в Ніжині, а книгу подарував Муравйову-Апостолу.

У вільний час архімандрит Віктор вивчав текст Святого Письма, писав теологічні твори, цікавився історією Ніжина. За невтомні труди Черняєв був удостоєний подяки та нагороджений орденом святої Анни особисто імператором Олександром І.

Але будучи людиною прямою і непримиренною до несправедливості, він не міг приховати негативного ставлення до бюрократичних чиновників. І «перші»  особи міста нерідко впізнавали себе і свої не завжди достойні вчинки в проповідях архімандрита.

Звісно, вони не могли  йому цього подарувати. Скориставшись господарським конфліктом, коли архімандрит Віктор в емоційному запалі дещо перевищив свої повноваження, вони домоглися його усунення з посади настоятеля і просто оголосили втікачем з монастиря. Незважаючи на те, що Черняєв просив дозволу повернутись на батьківщину, його позбавили сану та заслали звичайним ченцем до суздальського монастиря.

 На початку ХІХ ст. на південь від собору збудували теплу Петропавлівську церкву, на дзвіниці якої встановили  годинник, кам’яні торгові ряди (21 лавка) з підвалами, які здавали в оренду купцям.

Бурхливі події початку XX ст. захопили церкву у свій нестримний вир. У 30-х рр.  собор закрито, зруйновано кутову дзвіницю Петропавлівської церкви.

Кілька десятиріч понівечені споруди монастиря височіли над старовинною вулицею. У західній стіні собору  пробили отвір, через який заїжджали трактори. Тільки своєчасне втручання фахівців Ради Міністрів України у 1961 р. врятувало цю унікальну пам'ятку від руйнування місцевими «геростратами», які готувалися вирішити проблему нестачі коштів на реставрацію храму за допомогою бульдозерів...