Пожиттєвий член директората Міжнародної
Гільдії Трубачів, Народний артист Росії, професор-консультант Литовської
академії музики, Голова журі Міжнародних конкурсів трубачів, соліст Великого театру Росії,
викладач Академії музики ім. Я. Сібеліуса в Гельсінкі, поет на трубі, провідний трубач-віртуоз Радянського
Союзу, жива легенда, трубач наших днів, Тимофій-фантастик, чарівник на трубі – ці офіційні титули та народні звання належать
одній людині – Тимофію Олександровичу Докшицеру, нашому земляку.
Прізвище
Докшицерів походить від білоруського містечка Докшиці, сучасного райцентру
Вітебської області, де наприкінці XVIII ст.
поселилася сім’я прадіда. Приблизно через півстоліття один з
його синів Тевель Шевелевич (ім’ям якого
й назвали Тимофія відповідно до давніх
єврейських законів) перевіз сім’ю в Україну,
до Ніжина. Тут і народилися семеро його дітей, наймолодшим з яких
був Олександр (1885 р.н.) – батько
майбутнього трубача –віртуоза.
Весь
рід Докшицерів був ніби одним величезним оркестром: батько, Олександр
Тевелевич, не маючи спеціальної музичної освіти, грав на скрипці, валторні,
ударних інструментах, сам придумував музику, вмів її інструментувати й керував
оркестрами. Три брати батька – Борис, Самуїл та Соломон – також були
музикантами й разом з братами Маніловими та флейтистом Проценко входили до
міського оркестру, який називали «ніжинською філармонією». Брат Тимофія
Олександровича Володимир – теж трубач, працював в оркестрі Великого театру,
викладав в училищі Гнесіних. Не розлучалися з трубою і двоюрідні брати Лев та Олександр, які грали в оркестрах Москви,
морського флоту на Тихому океані, Чорному морі, Балтиці. Забігаючи наперед,
хочеться відмітити, що син Тимофія Докшицера Сергій також став музикантом, грав
спочатку на трубі, пізніше - на фаготі в оркестрах Великого театру та
Московської філармонії. Стали дипломантами й лауреатами Всесоюзних конкурсів і
племінники: Олександ Кузін – скрипаль Великого симфонічного оркестру Московського радіо й телебачення; Олександр
Харламов – кларнетист Державного симфонічного оркестру Росії.
Тимофій
Докшицер побачив світ 13 грудня 1921 року. Чи не з перших днів життя його
оточувала музика – на світанку батько, перебираючи струни скрипки, творив
різноманітні мелодії – чи для німого кіно, чи для приїжджої театральної трупи. Не дивно, що син змалку
відтворював ці звуки у дитячому дворовому «оркестрі». Батько став і першим
вчителем гри на трубі.
Окрім
Тимофія, у сім’ї було ще четверо дітей,
і нагодувати та зодягнути все сімейство було для мами, Любові Наумівни, справою не з легких. Музична діяльність
батька приносила доволі скромні прибутки, тому він постійно підробляв двірником
чи садівником, залучаючи до роботи й старшого Тимофія. Скоріш за все, така ж
доля чекала й інших братів та сестру, але в сім’ї був лише один комплект
теплого дитячого одягу…
Яскравими
спогадами дитинства для 5-6-річного Тимофія були ніжинські ярмарки, які
проводилися щосуботи та неділі; різнокольорові національні костюми місцевих
дівчат, які розносили по хатах молочні
продукти; усміхнені дядьки, що продавали в’язанки дров, кур, гусей, кавуни та
дині. А ввечері, втомившись за ярмарковий день, люди знаходили відпочинок у піснях, які линули з усіх кутків міста. Ці веселі й сумні українські «народні концерти»
сформували музичну культуру хлопчика.
У
своїй книзі «Трубач на коні» Тимофій Докшицер згадує про багатонаціональний
склад населення Ніжина тих часів: українці, росіяни, євреї, цигани і навіть
китайці. Запам’ятався йому і неповторний запах міста, у якому перепліталися
аромати солоних огірків, оселедців у дерев’яних бочках, пил від немощених
вулиць та дьоготь, яким щедро змащували чоботи й колеса возів. Саме ці спогади
становлять велику цінність для вивчення минулого нашого міста не з точки зору
офіційної історії, а так би мовити, «зсередини».
На
той час Ніжин являв собою тихе провінційне містечко, де всі знали один одного,
де були свої авторитети, неординарні особистості та навіть юродиві. Так, героєм та грозою міста був Сашко
Подольський – брандмейстер пожежної команди і за сумісництвом баритоніст її оркестру. Навіть така прозаїчна справа як
ліквідація пожежі перетворювалася на своєрідну виставу з театральним ефектом:
запряжений кіньми віз, бочка з водою, пожежник у золотисто-бронзовій касці та
трубач, який подавав тривожні сигнали. Подольський був господарем та стражем
міста, саме завдяки йому сім’я Докшицерів призвичаїлася до вживання такого українського харчового продукту,
як сало. Незважаючи на єврейські заборони вживання сала, воно назавжди стало
улюбленим смаколиком Докшицерів.
Іншим героєм міста, за
спогадами Докшицера, був фельдшер Бобок. Завжди усміхнений, із запорозькими
вусами та валізою з необхідними медичними інструментами й мікстурами, він лікував абсолютно всі
хвороби, приймав пологи, проводив хірургічні операції. З бідних грошей не брав,
але з’являвся за першою необхідністю.
У Ніжині 20-30-х років
була ще одна місцева знаменитість – подруга мами Голда Пінус. Руки й ноги в неї
були вивернуті: п’яти знаходилися попереду, а пальці ніг – ззаду. Теж саме було
й з руками, тому пересуватися їй було дуже важко. Незважаючи на свою
інвалідність, вона ніколи не скаржилася на долю, працювала вчителькою,
виховувала прийомну доньку. Завжди охайно одягнена, Голда була людиною сильної
волі і ніхто не звертав уваги її
каліцтво, настільки красива вона була душею.
Виринає у спогадах Т.
Докшицера і 20-річний юнак Велька, розумовий розвиток якого залишився на рівні
5-річної дитини. Над ним ніхто не насміхався, адже Велька працював: носив у
відрі воду і напував городян з металевої кружки. За відсутності на вулицях
міста джерел питної води його діяльність була необхідною для ніжинців.
З початком колективізації ідеологічна пропаганда
переконувала городян, що їм живеться погано через куркулів, які не хочуть
віддавати свій хліб і худобу, тому їх
потрібно знищити. Тепер ніжинський оркестр частіше звучав не в міському саду, а
на похоронах. Саме за таких сумних обставин і розпочалася музична діяльність ще
маленького Тимофія: 8-річний хлопчик грав на тарілках і гордо крокував у складі
міського оркестру…
Якщо
навіть роки непу не були для Докшицерів часом розкоші (щоб діти мали на
сніданок хліб із салом, мама частенько
пекла й продавала млинці), то початок 30-х став катастрофою. Рятуючись від
голоду, сім’я у 1932 році перебирається до Москви. Вже будучи в зрілому віці,
Тимофій Докшицер не міг зрозуміти, як вдалося мамі – звичайній домогосподарці –
перевезти до Москви сім’ю із шести чоловік,
коли навіть залізничні квитки неможливо було купити без паспорта з московською
пропискою!
Материнський
інстинкт порятунку відіграв у подальшому вирішальну роль у долі дітей.
10-річного Теву віддали
до військового оркестру 62 кавалерійського полку – тоді у багатьох військових
частинах були діти-вихованці. Саме цей полк Докшицер вважав своєю Альма Матер:
там він вперше вийшов на сцену в одному
з концертів самодіяльності і вперше грав партії на трубі без супроводу
фортепіано. Саме там він «отримав» ім’я, під яким його знає увесь світ: став
Тимофієм – Тимком замість Тевки.
І
хоча до юного музиканта ставилися поблажливо, пробачали йому деякі дитячі
витівки, ці роки стали суворою школою дорослішання і змужніння. Поєднання
військової служби із навчанням у школі та подальшим освоєнням музичних
інструментів загартували характер, а складні події світової історії кінця 30-х
років наклали відбиток на життєвий і
творчий шлях майбутнього віртуоза.
У складі оркестру
кількістю 150 учасників Т. Докшицер грав воїнам на параді у Москві 7 листопада
1941 року та в складі тисячного оркестру на Параді перемоги 24 червня 1945 року. За спогадами юного трубача, 7 листопада
1941–го їх підняли о 5-й годині ранку, а через дві години вони вже стояли з
музичними інструментами біля стін Кремля. Тоді неймовірно пощастило з погодою –
все небо було затягнуте хмарами, йшов сніг
і можна було не боятися несподіваних атак ворожої авіації.
Протягом
важких воєнних років Другої світової Тимофій Докшицер служив військовим
музикантом Зразкового оркестру штабу Московського військового округу. Основною
роботою оркестрантів була гра: у будь-яких погодних умовах і будь-де – вокзалах, річкових портах, аеродромах. Назавжди врізалися у пам’ять
обличчя змучених війною людей: «Почувши музику, люди плакали, обнімалися. Це
було вираження відчаю, змішаного з
почуттям надії, повернення до життя. Дивлячись на це, неможливо було грати,
сльози душили, збивалося дихання». Біда не оминула й сім’ю Докшицерів: не
повернулися з фронтів двоє молодших братів Тимофія – Лев та Абрам.
38
років (з 1945 р.) працював солістом-трубачем в оркестрі Великого театру в
Москві, навчався в інституті імені Гнесіних у класі професора М. Табакова
(1946-1950 рр.). Взагалі Михайло Табаков
відіграв символічно-визначальну роль в
життєвому і творчому шляху 14-річного
Тимофія Докшицера: саме він далекого 1935 року переконав дирекцію Московської
консерваторії в необхідності відкриття у Центральній музичній школі класу
духових інструментів, першим учнем якого стає ніжинський трубач. Вже у лютому
1941-го 19-тирічний
Тимофій стає Лауреатом Всесоюзного конкурсу виконавців на духових інструментах.
Це був перший конкурс, у якому брали участь трубачі Радянського Союзу.
Через 6 років – Лауреат І
Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Празі.
Докшицер
рано почав викладати, але ніколи не переставав навчатися сам – так тривало
майже 65 років. Уже будучи прославленим композитором, він вступає на
диригентський відділ Московської консерваторії.
За
кілька років роботи диригентом оркестру Великого театру зрозумів, що хоче передавати
слухачам і втілювати музику особистісно, тому «скорочення» цієї посади стало
для Докшицера радше святом, аніж трагедією. У подальшому саме диригентський
досвід допоміг йому стати геніальним трубачем, створити власну методику навчання молоді.
Його
гра розбудила уяву композиторів, які почали писати твори для нього, що потім
стали класикою світової літератури для труби.
З
1958 року починається гастрольна
діяльність Т. Докшицера: Бельгія, Китай, практично всі країни Європи, Північної
Америки, США, далі – навколосвітня подорож з концертами у складі оркестру та
самостійно. Він був першим, хто записав компакт-диск з японською фірмою і вважався
найкращим виконавцем-іноземцем японської музики.
Дотримуючись
своїх принципів щодо побудови соціалізму, радянська система вносила власні корективи
у творчість музиканта: у 1980 р. його не пустили на гастролі в Японію; у
1984-му – на другий всесвітній конгрес Гільдії трубачів у Блюмінгтоні (США). Організатори конгресу
навіть написали колективного листа президенту США Р. Рейгану та Генеральному
секретарю ЦК КПРС К. Черненку, главам іноземних держав та представникам
преси з приводу запрошення відомого
музиканта. І якщо Р. Рейган підтримав цю пропозицію, то красномовною відповіддю
СРСР була відмова у видачі
закордонного паспорта Т. Докшицеру в
останні хвилини перед вильотом [4, с.
19].
Терпець
увірвався, коли Докшицера не пустили на Лондонську конференцію Гільдії трубачів
– за відсутності причин заборони, бюрократична система все одно заборонила
виїзд за кордон. Саме цього 1990 р. Тимофій Докшицер приймає рішення виїхати
разом з дружиною, Моною Рачгус, до литовського міста Вільнюс. Це був і його
протест проти політики антисемітизму, і неможливість протистояти радянській
бюрократичній машині, яка зламала не одну тисячу життів талановитих виконавців.
Від
усіх перипетій життя його рятували музика та багаточисельні друзі по всьому
світу. У квітні 1989 р. він переніс складу операцію на серці Амстердамі (кошти
на неї зібрали музиканти Франції, Швейцарії, Голландії, США). Свій перший диск,
записаний після операції, Докшицер присвятив трубачам усього світу. Важким ударом після чергової операції стала
смерть єдиного сина Сергія, на якому перервався рід Докшицерів по чоловічій
лінії. Зважаючи на вік та стан здоров’я, Тимофій Олександрович вирішує
припинити музичну діяльність у 1992 р., але
так і не зміг цього зробити. Незважаючи на хворобу, концертні виступи,
майстер-класи, показові заняття тривали
до останнього – 16 березня 2005 року.
Улюбленим
висловом Т. Докшицера були слова «Світ
підкоряється тому, хто має Батьківщину», і його він дотримувався усе життя.
Ще
під час проведення першого міжнародного конкурсу трубачів під головуванням Докшицера Маестро 10 жовтня
1998 р. зміг на пару годин вирватися з Києва до Ніжина. Пройшов Гоголівською,
завітав до музею «Поштова станція», відвідав будівлю Ніжинського університету.
Навіть цих кількох годин йому вистачило, щоб відчути історичну
атмосферу тихого провінційного містечка, отой невловимий дух, який ніби
випромінювали пам’ятні місця Ніжина, «підзарядитися» його енергією. Планував приїхати і в 2001-му, на свій
80-літній ювілей, але стан здоров’я
змусив змінити плани. Проте всесвітньовідомий музикант черпав сили і натхнення
від 6-річного листування із земляками, яке започаткувала Лілія Михайлівна
Руденко, а згодом долучилися й подружжя Стрєлкових та Надія Онищенко. Завдяки
їхнім листам Т. Докшицер був обізнаний з найважливішими подіями міського життя,
Лілія Руденко розповідала про музей «Поштова станція», цікаві архівні знахідки,
надсилала листівки та буклети із зображеннями Ніжина. У своєму тісному графіку музикант
знаходив час для відповідей, підписуючи листи «Ваш ніжинець», надсилав до міста
ноти, відео– та аудіокасети із записами
своїх концертів, зошити із комплексними заняттями для студентів. У цих листах
проглядається щира стурбованість Т. Докшицера справою підготовки духовиків в
Україні загалом та Ніжині зокрема; міркування
про роль не тривалих з’їздів, а коротких ділових конференцій для
вирішення необхідних питань; важливість створення всеукраїнського об’єднання
трубачів.
Загалом
Ніжин Т. Докшицер уважав культурним центром Росії, зазначаючи, що тільки через
збіг випадковостей він не переріс у велике місто.
Хочеться
вірити, що саме Ніжин – місто його дитинства, підтримка земляків допомагали
Тимофію Докшицеру пережити складні роки життя, залишатися оптимістом і дарувати
слухачам – музику, а учням – таємниці своєї майстерності.
Немає коментарів:
Дописати коментар