Держава Феодоро та Кримське ханство

1. Середньовічна держава Феодоро

Кримський півострів з античних часів був батьківщиною багатьох народів. Тут жили таври, скіфи, давні греки, сарматські племена аланів. З часів Великого переселення народів сюди перебрались частина готів, гунів, слов’ян.

У ХІІ ст. у степовій зоні півострова поселились половці. Візантійці контролювали південне морське узбережжя з розташованими там містами. Після захоплення Константинополя хрестоносцями у 1204 р. візантійські володіння в Криму стають зоною боротьби між Венеціанською і Генуезькою торговими республіками. Урешті після ряду угод із Золотою Ордою генуезці закріпили за собою південне узбережжя Криму. Центрами їхніх володінь стали портові міста Кафа (нині Феодосія), Джаліта (Ялта), Лупіко (Алупка) та ін.

У південно-західній частині Криму утворилося князівство Феодоро. Його столицею було місто того ж імені на горі Мангуп. Із письмових джерел відомо, що Феодоро було залежним від Золотої Орди. Найважливішими населеними пунктами, окрім столиці Феодоро (Мангуп), були фортеця і порт Каламіта, які пізніше отримали назву Інкерман, замок і поселення Фуна біля сучасної Алушти та замок на горі Сандик-Кая південніше сучасного Бахчисараю.

Населення князівства сповідувало православ’я. Етнічний склад населення був неоднорідний. Відомо, що там проживали греки, готи, алани, татари, караїми (нащадки хозар, які сповідують іудейську релігію; близько тисячі караїмів досі проживають у Криму).

Політика князівства базувалася на союзі з православною Візантією. Дружні відносини були у держави Феодоро і з кримським улусом Золотої Орди, а згодом — із Кримським ханатом. А ворогували феодорити з Генуезькою колонією в Кафі. Війни велися за володіння торговельним портом Чембало (Балаклавою).

У 1475 р. сильний турецький флот захопив південне узбережжя Криму. Півроку оборонялась столиця Феодоро, але турки оволоділи містом, полонили і стратили його володаря. Після цього князівство Феодоро разом з генуезькими колоніями стало провінцією Османської імперії.

2. Утворення Кримського ханства. Гереї.

Під час монгольської навали на руські землі під владу монголів потрапив і Крим. Якщо Чернігівщина, Новгород-Сіверщина, Київщина та, певною мірою, Галицько-Волинська держава були у васальній залежності від монгольських ханів, то південноукраїнські землі та Крим безпосередньо увійшли до складу Золотої Орди. Було створено улус (володіння монгольського хана на території Центральної Азії та Східної Європи) із центром у місті Солхаті (нині Старий Крим), який підлягав ханам Золотої Орди.

У XIII ст. до кримських міст почала переселятися значна кількість вірмен та італійців. Італійці, зокрема генуезькі купці, почали засновувати на Кримському узбережжі свої факторії (торговельні й військово-адміністративні населені пункти), що стали головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом.

Найбільшою факторією у Криму, заснованою в другій половині XIII ст. на місці давньої Феодосії, була Кафа, яка незабаром перетворилася на великий центр торгівлі. Недобру пам’ять Кафа залишила як невільницький ринок. Тут кримські воїни збували захоплених під час набігів на сусідні землі бранців, яких потім генуезькі купці вивозили до Генуї та Александрії, де продавали в рабство. У давнину Кримський півострів називали «Таврією». У XIII ст. татари називали Кримом місто Солхат. Поступово, у XIV–XV ст., назва поширилася на весь півострів. («Кирим» у перекладі з татарської означає «рів, укріплення»).

Послаблення центральної влади в Золотій Орді призвело до її розпаду на окремі ханства й орди. Протягом 20-х – 40-х років ХV ст. під керівництвом нащадків Чингісхана — Гереїв — від Золотої Орди відокремилося Кримське ханство. У 1449 році Хаджі-Герей проголосив себе незалежним володарем Криму. Однак самостійним Кримське ханство було недовго. Незабаром воно потрапило в залежність до Османської імперії. У 1478 р. хан Менглі-Герей визнав себе васалом турецького султана (у країнах Сходу — титул монарха, а також особа, що носить цей титул)

3. Суспільний устрій та культура Кримського ханства

Кримські хани зберігали зовнішні ознаки суверенітету: карбували власну монету, здійснювали судочинство, мали митний кордон та право на самостійні зовнішні відносини. Однак турецькі султани могли усувати і призначати ханів та залучати кримські війська до військових походів.

Кримський ханат за своїм державним устроєм був об’єднанням кочових племен, на чолі яких стояв воєнний ватажок — хан. Він був одночасно верховним головнокомандувачем, правителем і власником території. Йому належала п’ята частина воєнної здобичі. При ханові діяв дорадчий орган (диван), до якого входили його заступники, головний тлумач ісламу та беґи – ватажки татарських і ногайських племінних об’єднань. За віросповідною ознакою татари і ногаї були мусульманами.

У містах Криму проживало переважно немусульманське населення: греки, вірмени, євреї та інші. Відповідно до віросповідання вони організовувалися у самоврядні громади.

Кількість бранців — ясир (переважно з українських земель) у п’ять разів перевищувала кількість підданих кримського хана. У Криму була поширена практика відпускати рабів на волю. Колишні невільники, які залишались жити в ханаті, упродовж одного-двох поколінь зливалися з місцевим населенням, ставали членами мусульманських або інших віросповідних громад. Тож не дивно, що візерунки на татарських головних уборах повторюють узори київських і подільських вишиванок.

Культура Кримського ханату, як і його населення, була неоднорідною. Кримські татари розмовляли кримськотатарською мовою, у якій відчувався суттєвий вплив половецької.

Серед ремесел найбільшого розвитку набули оздоблення металевих виробів (чеканка, інкрустація), обробка шкіри та виробництво килимів. Значним був видобуток солі. Її вивозили на українські землі і до Османської імперії. У Східній Європі та в Туреччині користувалися попитом татарські луки. Однак найбільші прибутки населення Кримського ханату мало від воєн і работоргівлі.