Трагедія Бабиного Яру

Мета. Розкрити суть трагедії Бабиного Яру, пояснити її вплив на долю людства, формування історичної пам'яті сучасників, викрити людиноненависницьку політи­ку нацизму, формувати в учнів усвідомлення того, що мир, життя і злаго­да між людьми — найвищі на землі цінності.

Обладнання: фотографії воїнів-фронтовиків, книж­кова виставка, плакати «29 вересня 1941 року», «6 листопада 1943 року», «28 жовтня 1944 року», «9 травня 1945 року», комп’ютерна презентація,

звукозаписи музичних творів В.А.Моцарта, Й.С.Баха, пісні О.Розенбаума.

Історична   довідка

Бабин Яр – це всесвітньо відоме місце трагедії, що стала символом Голокосту, найбільший інтернаціональний цвинтар в Україні. Тут в роки фашистської окупації України було розстріляно понад 100 тисяч мирних радянських громадян, військовополонених, підпільників, партизанів, заручників, членів ОУН, психічнохворих та ін. Акцію знищення єврейського населення організували блискавично й фундаментально. 26 вересня 1941 р. відбулася нарада, на якій розглянули заходи щодо ліквідації єврейського населення міста. Визначили місце  розстрілу — Бабин Яр, один з найбільших на території Києва ярів (завдовжки — 2,5 км, завглибшки — від 10 до 50 метрів), де можна було б заховатити тисячі трупів. До Бабиного Яру існували зручні підходи, поряд — залізнична станція Лук'янівка-товарна, що давало змогу створити враження у приречених переїзду на нове місце проживання. Був розроблений маршрут, визначено місце збору осіб єврейської національності, надруковано у друкарні 6-ї німецької армії і розклеєно по всьому місту

понад 2 тисячі оголошень російською, українською і німецькою мовами з наказом про збір всього єврейського населення 29 вересня 1941 року. Для проведення операції виділили й виконавців розстрілів, забезпечених зброєю та боєприпасами. Надійно оточили великий район, що прилягав до Бабиного Яру, аби в місті не довідалися про страти. Були вжиті необхідні заходи для забезпечення

транспортом і достатньою кількістю людей, які б зібрали, пересортували й вивезли цінності, гроші, речі, продукти. Підібрано місця їх збереження і забезпечено охорону. Містом поширили дезінформацію — поповзли чутки про переселення євреїв. Був вигаданий і привід: це вибухи й пожежі в центрі міста, від яких постраждало три кілометри найкрасивіших вулиць (940 будинків), зокрема й увесь Хрещатик. 

Хід заходу

Вступне слово вчителя

Шановні друзі! Наш вечір присвячено трагічній пам'яті Бабиного Яру. Кожного року 29 вересня за рішенням Верховної Ради України в школах нашої держави проводяться уроки пам'яті. У цей день 1941 року нацисти знищили в Києві десятки тисяч громадян, мешканців міста, більшість з яких були євреями. Серед невинно закатованих були тисячі українців, росіян, громадян інших національностей. Усі 778 днів німецької окупації в Києві тривали розстріли і насильства. Злочини в Бабиному Яру пере­вершили всі відомі до цього часу трагедії. Але це не тільки трагедія мину­лої війни, це урок на майбутнє, який знову і знову нагадує, як важливо запобігати насильству та берегти мир.

Ведучий.

Бабиним Яром називали кручі на околицях міста. Одні казали, що тут колись правив воєвода Бабій, тому за його прізвищем назвали яр; інші стверджували, що до 1917 року там стояв маєток поміщика на прізвисько Баба; треті вважають, що яр одержав назву тому, що жінки збирали там дрова та гриби. Ширина ярів доходила до 300, глибина до 50 метрів, довжина ярів досягала 3,5 кілометра. Саме це місце нацисти вирішили використати для своїх злочинів.

Ведуча.

19 вересня 1941 року після 78 днів оборони радянські війсь­ка залишили м. Київ. У цей же день німецькі війська вступили в місто.

 Фашистський єфрейтор, поглянувши п'яно,

 З розгону ударив прикладом щосили,—

 І клавіші злякано заголосили.

 Чи чуєте, друзі, ви зойк фортеп'яно

 У Києві дальнім? Крізь ніч і пожари

 До нас долітає і зве неустанно —

 До кари, до лютої кари!

Ведучий.

Смерть і насильство приніс німецький «новий порядок». Першими жертвами Бабиного Яру стали київські підпільники і цига­ни,— їх знищили вже 20 вересня. А починаючи з 22 вересня, до страшних ярів потяглися машини з єврейським населенням. 28 вересня в місті з'явились оголошення, які наказували всім євреям міста негайно прийти до Лук'янівського цвинтаря.

Багато хто здогадувався, що Бабин Яр — це смерть. 29 вересня 1941 року десятки тисяч киян вирушили у свою останню путь.

Звучить пісня О. Розенбаума «Долгая дорога лета»

Ведуча.

Ті, хто прийшли до Бабиного Яру, вже ніколи не поверну­лися. Десятки тисяч людей було розстріляно з 29 вересня по 2 жовтня 1941 року.

Звичайний яр, брудний і неохайний,

Тремтливі віти двох блідих осик.

Ні, це не тиша... Незгасимий крик.

Блищить на мокрій ткані крутоярів

Розбите скло старечих окулярів

І дотліває кинутий набік

Скривлений дитячий черевик.

Могильний вітер з тих ярів повіяв,

Чад смертних вогнищ, пил дрімучих згар.

Дивися Київ, гнівнолиций Київ,

Як полум'ям метався Бабин Яр.

За пломінь цей не може буть покути.

За погар цей нема ще міри мсти.

Будь проклят той, хто зважиться забути!

Будь проклят той, хто скаже нам: прости!

   

Звучать твори Вольфганга Амадея Моцарта.

2-й учень

Ми тут лежимо в піску та глеї,

На всі сторони світу простерті

Євреї, євреї, євреї,

Діди, матері, немовлята.

Господи, дай нам відпочити

Від смерті,

Від погляду ката!

3-й учень

Похилений вітром осіннім

Над Бабиним Яром стою.

Отця сивобородого бачу,

І брата, і матір свою.

Не тут вони тяжко вмирали, 

Не тут вони, зморені, сплять.

Та їхні молитви й благання

В деревах десь тут шелестять.

Тут Київ та рід мій козацький,

Тут наша свобода в крові.

Над братнім усопшим народом

Ми молимось, мертві й живі.

Я бачу — то мамині сльози

Блискочуть на хвилях Дніпра,

Я знаю — моя Україна

Воскресне на поклик добра!

4-й учень

Господи, за що нам ця спокута —

Куля гітлерівська гостра й люта!

А за що загнали разом з нами

Непорочних діточок до ями?

Згасла в небі наша мить остання,

Та не згасли стогони й волання.

Наші скарги, голоси засмути —

Доки світу й сонця — буде чути!

5-й учень

Великий Боже, ми з твоєї згоди

Проходимо дорогу в Бабин Яр,

Де смертю ти поєднуєш народи,

Щоб зберегти життя й свободи дар.

Втіши плачі і зойки в тьмі глибокій,

Серця розбиті ласкою вгорни.

Даруй святому праху вічний спокій,

Благословенні, непробудні сни!

Ведучий.

В різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Ярі — приблизно від 70 тисяч до 200 тисяч чоловік. У 1946 році на Нюрнбергському процесі наводилася оцінка близько 100 тисяч чоловік, згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва.

Восени 1943 року війська 1-го Українського фронту по­чали форсування Дніпра. Гітлерівці чинили шалений опір, але їхню оборон­ну лінію «Східний вал» було прорвано. У Битві за Дніпро і визволення Києва прославилися воїни багатьох національностей. Звання Героя Ра­дянського Союзу одержали майже 2,5 тисяч чоловік.

Як звуть його? Микита Кожум'яка.

От щойно зв'язковий прийшов з гори

І розказав: «Скінчилася атака:

Ворожих трупів — двадцять три».

То він один їх? —

Все неначе в казці.

Звичайний парубок. З поліського села.

А от і він. Низький, чорнявий. В касці.

Ввійшов. Дав рапорта.

І витер піт з лиця.

Ведуча.

6 листопада 1943 року багатостраждальний Київ було ви­зволено від нацистських загарбників.

Розорене, змучене, але не поставлене на коліна місто зустрічало своїх визволителів. У ті дні Павло Тичина писав:

Ти — наша честь, і гордість, і краса.

Як голуб — ніжний, гострий, як коса.

 Ти — наша слава, помста за руїни,

Ти — невмируще серце України.

Ведучий.

Пройдуть роки, але ніколи не забудуться криваві злочини нацистського «нового порядку»: страхіття гітлерівських концтаборів, ма­сових розстрілів, душогубок, убивств.

Якби фашисти не були розбиті

Могутнім залпом наших батарей,

Чи міг би залишитися на світі

Незнищеним хоча б один єврей?

То в кожнім іудейськім поколінні

Нехай звучить молитва на устах

Про тих, які зуміли у Берліні

Повергнути знеславлений рейхстаг

                                                                   А. Кацнельсон

Ведуча.

Довгі роки тоталітарної системи замовчувалася правда про трагедію Бабиного Яру. На місцях масових розстрілів і катувань за наказом чиновників виросли житловий масив та парк відпочинку.

Майже ЗО років чекав свого часу пам'ятник жертвам.  Навколо Бабиного Яру було створено чимало міфів, побудованих на на­півправді чи неправді. І тільки із здобуттям Україною незалежності вели­ка київська трагедія стала відома широкому загалу. Поетеса Ліна Костен­ко писала:

Гілку показали на вербі.

Широко руками розвели.

Кажуть люди: десь тут у долині

Всі живцем закопані були.

Тут Одарка, невсипуща мати,

Миротвориця дитячих чвар.

Тут Лаврін, прислів'ями багатий,

І Кривенко, сивий чоботар.

Тут Юрко і чорноока Хана,

 Всі малі товариші мої.

Тут земля, а в ній глибока рана,

Не чіпайте, боляче землі.

Ведучий.

Для багатьох народів незалежна Україна стала батьківщи­ною. Мир і злагода — це головне, що нам потрібно сьогодні. Пам'ятаючи про трагедію минулої війни, ми з надією дивимося в майбутнє і віримо в нашу державу.

Народе, що дав геніїв великих,

Народе, що несеш із світових глибин

Високий чесний дух серед обмовин диких,

Низький тобі уклін!

Нас хліб живив один, одні поїли води,

Ділили, як брати, ми радість і печаль.

І нам за землю цю, за цвіт її свободи

Життя віддать не жаль.

Нас не зломить повік, бо ми не поодинці,

А попліч ідемо крізь темряву негод...

Не умирать, а жить, євреї, українці!

Нехай живе народ!

М. Рильський

Звучить Гімн України.

Додаткова інформація 

Давид Будник

04.08.2011

21 сентября 1941 года я был схвачен полевой жандармерией на улице и водворен в здание кинотеатра №5, а затем отправлен во временный лагерь для военнопленных на улице Керосинной. В этом лагере на протяжении 5 дней нам не давали ни еды, ни питья. На шестые сутки принесли по черпаку разведенной в воде муки, при этой без какой-либо посуды. В результате началось массовое вымирание заключенных. Затем немцы начали вывозить заключенных старших возрастов и подростков якобы для отправки домой. Раздавались выстрелы где-то в районе Бабьего Яра, а машины возвращались в лагерь с одеждой вывезенных. Мы поняли, что заключенных расстреливают.

Человек 300, более молодых и здоровых, в том числе и меня, гитлеровцы перебросили в лагерь на улице Институтской. Здесь я видел, как на протяжении двух-трех месяцев немцы издевались над заключенными и уничтожали их.

Из лагеря на Институтской я был переведен на черные работы в общежитие Украинской полиции и гестапо по улице Мельника.
Примерно в сентябре 1942 года меня вместе с заключенными Капером Яковом, Островским Леонидом и Вилкисом Филиппом, отчества их не помню, перевезли на автомашине-душегубке в Сырецкий концлагерь.

Здесь условия и режим были еще хуже и жестче. За любую провинность и без такой каждого пятого или третьего заключенного расстреливали. Питание в Сырецком лагере состояло из «баланды» на картофельных лушпайках и горячей воды. Заключенных били, заставляли делать так называемую «зарядку» — ползти на животе, коленях и идти «гусиным шагом». Все эти экзекуции сопровождались избиениями дубинками.

В средине августа 1943 года меня с группой заключенных отправили в лагерь «Бабий Яр». Там нас заковали в кандалы, заставили раскапывать трупы ранее расстрелянных людей, а затем сжигать их в печах. Печи строились из разобранных кладбищенских каменных памятников и металлических решеток, на которые ложились слои дров и трупов.

Устройством печей руководили специальные немецкие инструкторы. Часть работ по извлечению трупов и подаче нефти, которой обливали дрова и трупы, были механизированы.

Такие печи нас заставляли строить в разных местах и поочередно их поджигать. В одну печь мы укладывали до 2 ООО трупов. После сгорания, мы специальными трамбовками раздробляли обугенные кости, просеивали их через сита. При этом обнаруженные золотые вещи и, в частности, золотые зубные коронки подбирали гитлеровцы. Пепел рассыпали по дну яра (оврага). В период сожжения трупов, не реже двух раз в неделю, немцы привозили в душегубках (по 8 — 9 ходок в день) живых заключенных и здесь же, в автомашинах, отравляли их выхлопным газом, а нас заставляли укладывать трупы в печи.

Кроме того, мы извлекали трупы из противотанкового рва вблизи Бабьего Яра, а также на территории психиатрической больницы имени Павлова и сжигали их в тех же печах. Часть заключенных из нашей группы была расстреляна и сожжена на месте. Всего на протяжении полутора месяцев в Бабьем Яре было сожжено 120 — 125 тысяч трупов. В лагере «Бабий Яр» пребывало 327 человек заключенных. Мы были обречены на явную смерть, находились в нечеловеческих условиях.
Руководителями расстрелов и уничтожения советских людей в Сырецком лагере являлись бывший комендант этого лагеря Радомский и его переводчик Рейн.
Мы готовились к побегу. Находили среди трупов инструменты, различные ключи, заносили их в земляку, куда нас сгоняли на ночь. Одним из ключей, найденных заключенным Капер Яковом, мы открыли замок двери землянки, частично расковались, разбили кандалы и бросились наружу, сняли переднюю охрану и группами начали отходить в глубь оврага. Возглавлял подготовку к побегу наш товарищ — заключенный Ершов Федор.

Однако спаслось нас всего около 15 человек.

Виктор Чайка

04.08.2011

Мой отец Афанасий Чайка до войны был знаком с Петром Экелем около 10 лет. Подружились они в начале 30-х годов, когда работали простыми грабарями. Так у нас называли землекопов, которые лопатами рыли котлованы под строящиеся здания и промышленные объекты, насыпали железные и шоссейные дороги. Перемещение грунта производилось на специальных одноконных телегах (грабарках). Свела судьба Чайку и Экеля на одной из крупных строек. А поскольку оба были из соседних сел Киевской области, то вполне понятна взаимная симпатия, переросшая впоследствии в крепкую дружбу. С годами стали бригадирами: сами организовывали свои артели по 12 — 15 человек. Выбившись в «начальство» и накопив денег, друзья перебрались со своими семьями в Киев, где часто встречались.
С началом войны мой отец был мобилизован в действующую армию. Но вскоре под Пирятином в составе 70-тысячной группировки советских войск попал в плен к немцам. Вскоре отец с несколькими земляками организовали побег из лагеря. Так в середине сентября 1941 года он оказался дома.
Жили мы тогда в собственном сельском доме на окраине Киева — Куреневке, на ул. Большой Мостицкой.
Эта местность славилась своими садами и огородами. В начале оккупации немцы не особенно свирепствовали. Гром грянул, когда по Киеву было расклеено предписание всем евреям 29 сентября собраться с ценными вещами на окраине города в районе Сырца. За неподчинение приказу им грозили расстрелом. А вечером того же дня по городу поползли слухи о трагедии, разыгравшейся в Бабьем Яре. Город оцепенел от страха и горя...
30 сентября к нам постучали Петр Экель и его сын Яков. Тогда мы из первых уст узнали о страшном преступлении: на их глазах расстреляли жену и мать Петра. А они, воспользовавшись ранними сумерками и всеобщей суматохой, секундой раньше свалились в ров и уцелели среди груды трупов... С наступлением темноты они ползком выбрались из-под тел убитых. И хотя место казни тщательно охранялось, они все-таки сумели вырваться из этого проклятого оврага. А жили мы от Бабьего Яра придломерно в 3 — 4 км.
Потрясенные рассказанным, мои родители приняли пришедших как родных, накормили, дали кое-что из одежды. Потом стали совещаться, что делать дальше. Решили, что пока не прояснится обстановка, пусть прячутся у нас на чердаке большого сарая, стоявшего в саду. На случай облавы или доноса условились говорить, будто случайно ночью забрались переночевать, а нас не знают. Предосторожность была не лишней. Соседи, как в любой деревне, знали друг друга, и новый человек всегда бросался в глаза.
Интересная деталь: была еще одна женщина, кроме нас, знавшая о скрывавшихся. Это наша соседка 82-летняя Евгения Карловна Романенко. Евгения Карловна была из рода обрусевших немцев или, как называли их оккупанты, фольксдойче. Ее даже взяли на учет в немецкой комендатуре и выдавали продовольственные пайки. Однако в порядочности старой аристократки мы не сомневались. Узнав о трагедии, она на чем свет проклинала фашистов. А пайки пришлись кстати, в связи с увеличением едоков. Мне в то время шел 11-й год, и мое участие сводилось к роли связного: доставлять пищу, предупреждать о появлении посторонних. Через пару дней после прихода к нам Петр Экель рискнул пойти в город. Среди киевлян у него было много друзей-украинцев, которым он доверял и надеялся раздобыть какие-нибудь документы. Чем кончились эти поиски, я не помню. Очевидно, безрезультатно. Поэтому они решили пробираться в родное село Кагановичи (сейчас — Полесское) в 80-ти км от Киева.