Постать в історії

Матеріал можна використовувати для складання історичних портретів, написання листів, есе

VІ ст.

Юстиніан

Вершин могутності Візантійська імперія досягла за часів правління Юстиніана І (527 — 565 рр.), який намагався відновити Римську імперію в колишніх кордонах.

Юстиніан походив із бідної селянської сім’ї. Його дядько пройшов шлях від селянина до імператора та зробив Юстиніана своїм співправителем. А після його смерті у віці 45 років Юстиніан став імператором. Він був одружений на цирковій акторці Феодорі (Теодорі), разом вони правили імперією та підняли її на недосяжну висоту.

Основним своїм завданням Юстиніан вважав відновлення Римської імперії, тому проводив адміністративні, релігійні, військові, податкові реформи, а також здійснив кодифікацію права. Практично імперія воювала на два фронти — на Заході та Сході. У 527 р. розпочалася війна з Персією, яка велася з перемінним успіхом, і в 532 р. підписаний «Вічний мир», за яким Візантійська імперія виплачувала данину персам. Проте невдовзі перси знову напали на імперію та зобов’язали імператора виплачувати великі суми золотом.

Уклавши перемир’я з ворогами на Сході, імператор розпочав війну на Заході. Спочатку була розбита держава варварів у Північній Африці, потім візантійські війська захопили Італію, частину Іспанії та Галлії. Імперська влада простягнулася навіть до Криму. Візантійська імперія захопила практично всі землі Римської імперії.

Імперія вела активну дипломатичну політику, досягаючи великих успіхів. Проте військові дії та величезні суми викупів підривали економіку держави.

Юстиніан проводив успішну внутрішню політику. Була здійснена кодифікація права — імператор зібрав найкращих юристів і наказав узагальнити та систематизувати римське право, поєднавши його з духовними цінностями християнства. Результатом цього стало видання 12-томної збірки законів, яка дістала назву «Кодекс Юстиніана». Кодекс проголошував рівність усіх громадян перед законом. Хоча рабство й зберігалося, але раби могли стати вільними, заборонялося їх убивати. Жінка та чоловік урівнювалися в правах, заборонялися розлучення, було закріплено право недоторканності приватної власності. Проте закони Юстиніана проголошували владу імператора абсолютною та необмеженою. «Кодекс Юстиніана» у вигляді «Зводу цивільного права» став зразком для розроблення законів більшості країн Західної Європи у ХІІ—XІV ст.

Імператор Юстиніан не тільки підтримував християнство, а й активно насаджував його, застосовуючи військову силу. Він боровся з єретиками та іновірцями та став ініціатором скликання п’ятого Вселенського собору.

За правління Юстиніана І особливого розмаху набуває будівництво. Відновлюються та споруджуються нові фортеці, будуються шляхи та храми. У Константинополі Юстиніан на місці зруйнованого пожежею старого храму наказує звести найбільший собор Візантії — собор Святої Софії.

До державної служби імператор залучав талановитих людей. Підтримував художників і музикантів, архітекторів і скульпторів.

Реформи імператора, посилення податків для ведення війн призвели до великого повстання, що дістало назву «Ніка». Вісім днів повстанці утримували Константинополь, знищуючи податкові списки та державні установи, будинки знатних вельмож. Імператор уже готувався до втечі, однак за порадою Феодори залишився та врешті-решт зміг придушити повстання. У сутичці загинуло понад 35 тис. повстанців.

За часів імператора Юстиніана Візантійська імперія досягла піку своєї могутності, і після його смерті починається поступовий занепад імперії.

ХІІІ ст.

Данило  Романович (1201—1264 рр.) - князь із династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Син князя Романа  Великого з династії Рюриковичів. Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком. 1238 р. — розбив рицарів у  битві під Дорогичином і повернув собі  землі Берестейщини. Того самого року підкорив Турово-Пінське князівство. 1245 р. у битві під Ярославом війська Данила та його брата Василька розбили полки чернігівського князя Ростислава, галицьких бояр, угорців і поляків, що завершило майже 40-річну боротьбу за владу над Галицько-Волинським князівством. Ця битва була однією з найбільших в історії Русі ХІІІ ст. Зі змінним успіхом чинив упертий опір монгольській експансії. Прагнучи звільнити свої землі від монголо-татарського панування, домовляється з Папою Римським  про організацію хрестового походу. Результатом стало коронування Данила  у 1253 р.  папським представником Опізо (проте похід так і не відбувся). Вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського й київського князів не допустити зміцнення влади Данила та його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади. Винятково здібний правитель Данило Галицький об’єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важкоозброєну піхоту із селян, приборкав боярство. Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холма. Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 р. заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила. У 1264 р. Данило Галицький занедужав і помер у Холмі, де й похований у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав Данила «другим по Соломоні».

ХVІІ ст.

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1577—1622) народився у шляхетській родині на Самбірщині. Навчався в Острозькій школі та згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі посів чільне місце серед козацької старшини. У 1614— 1616 та 1620—1622 рр. обирався гетьманом реєстрового козацтва. У своїй гетьманській діяльності керувався тверезим розрахунком, прагматизмом, твердістю й водночас схильністю до компромісів. Очолював декілька переможних походів проти Османської імперії, Кримського ханства, Московської держави. Був відомий як меценат, захисник православної церкви і прихильник братського руху.
Будучи досвідченою і поміркованою людиною, Сагайдачний намагався досягати згоди з польською владою, обстоюючи інтереси козацтва і взагалі українського народу. Гетьман погодився з умовами Вільшанської (1617 р.) та Роставицької (1619 р.) угод, що встановлювали кількісний склад реєстру відповідно в 1 та 3 тисячі козаків. Однак не поспішав виконувати ті положення угод, що не влаштовували козацтво.

Успішні походи, організовані Сагайдачним проти татар і турок, привернули до нього увагу в Європі. Як полководець Сагайдачний відзначався схильністю до активних наступальних дій і широкого використання чинника раптовості. Здобувати перемоги гетьману дозволяло реформоване козацьке військо, яке він перетворив на регулярне військове формування із залізною дисципліною.

Уславився Сагайдачний також своєю просвітницькою діяльністю й захистом православної церкви. Йому належить твір «Пояснення про унію», що містить рішучу критику Берестейської церковної унії. Разом із Військом Запорозьким вступив до Київського братства й багато зробив для відновлення ієрархії православної церкви в Речі Посполитій. Зокрема, 1620 року на посаду православного митрополита патріархом  було висвячено Йова Борецького. За сприяння Сагайдачного в Києві діяв культурно-просвітницький осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та інші.

Гетьман опікувався церквами, монастирями, школами, а перед смертю великі суми грошей заповів Львівському та Київському братствам й на інші благодійницькі цілі. Поховано славного лицаря України в Києві в Братському монастирі на Подолі.

ХІХ ст.

Микола Костомаров (1817—1885) — громадський і політичний діяч, історик, археограф та архівознавець, фольклорист і етнограф, письменник і публіцист. Народився в слободі Юрасовка Острогозького повіту Воронезької губернії. Закінчив Харківський університет. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства. Став ідеологом братства й автором його найголовнішого програмного документа «Книга буття українського народу». Майбутнє слов’янських народів вбачав у побудові ними союзу (федерації) на зразок тодішніх США. У березні 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському братстві заарештований, ув’язнений на рік у Петропавлівській фортеці, засланий до м. Саратова із забороною займатися науковою діяльністю та друкуватися. У 1855 р. був амністований. Входив до складу багатьох вітчизняних та зарубіжних наукових установ, закладів і товариств.

Тарас Шевченко (1814—1861) став людиною-символом доби національного відродження України. Своєю поетичною творчістю зробив неоціненний внесок у формування української літературної мови. У поетичних творах Кобзар проголошував необхідність поєднання боротьби за національне та соціальне визволення українського народу.

Т. Шевченко вважав український національний рух складовою визвольної боротьби всіх слов’янських народів. Брав активну участь у Кирило-Мефодіївському братстві, відігравав у ньому провідну роль поряд із М. Костомаровим, В. Білозерським, М. Гулаком, П. Кулішем. Творчість Т. Шевченка виражала, на думку М. Драгоманова, «гарячі думи київсько-українського гуртка».
Зробив значний внесок у розвиток українського націотворення ХІХ ст. Т. Шевченко відродив, підніс на якісно вищий рівень — до усвідомлення особової, національної, державної, культурної, історичної місії націю й мову, державотворчу волю та енергію народу. Громадсько-політичний діяч Ю. Охрімович наголошував, що Т. Шевченко «був передовсім поетом, він не полишив нам обдуманої політичної програми, але його поезія відіграла в розвитку української політичної думки далеко більшу роль, ніж усяка писана програма». За визначенням письменника О. Кониського, який був сучасником та активним діячем українського руху 1860-х рр., «Шевченко був глибокий націоналіст український з широкими поглядами на питання національне».

«Поезія Шевченка має для нас епохальне значення: вона зробила з темної етнографічної маси націю, розбила назавжди можливість існування українського руху як “южно-русскаго” провінціалізму». (Ю. Охрімович) Т. Шевченко відкрив світові Україну, а українцям — дорогу у світ.