Україна в умовах нової економічної політики (неп) 1921-1928 рр.

 Процес входження УСРР до складу СРСР

СРСР - Союз Радянських Соціалістичних Республік. Процес його утворення розпочав­ся ще під час Громадянської війни і мав кілька етапів.

/ етап (червень 1919 - грудень 1920) - утворення військово-політичного союзу ра­дянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. Об'єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави.

// етап (грудень 1920 - грудень 1922) - формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. Усі радянські республіки згідно з федеративним договором, мали спільне політичне керівництво, армію та військове коман­дування, фінансову систему, керівництво господарством здійснювалося з єдиного центру -Всеросійської Ради Народного господарства РСФРР. 28 грудня 1920 р. представники Росії та України (X. Раковський - голова Раднаркому УСРР - робив спроби відстояти деякі права республіки в новому союзі) підписали угоду про воєнний і господарський союз між державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс посилювався. У цей час виникають значні суперечності між центром та Україною на економічному ґрунті.

ІІІ етап (грудень 1922 - травень 1925) — утворення СРСР, втрата Україною неза­лежності. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, За­кавказької СФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Процес ліквідації суверенітету Украї­ни вступив у завершальну фазу. 26 січня 1924 р. прийнято першу Конституцію СРСР, згідно з якою союз республік перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу роз­роблено не було. У травні 1925 р. завершується процес входження УСРР до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив внесення змін до Конституції УСРР, законодав­чо закріплювалося входження України до складу Радянського Союзу.

Економічне становище України на початку 20-х років XX ст.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х років характеризується глибокою кризою: а) економічна розруха, спричинена тривалими воєнними діями, воєнно-комуністична політика, яка призвела до дезорганізації господарських зв'язків («воєнний комунізм», що передбачав завершення націоналізації, продовольчу роз­кладку, обмеження приватного підприємництва, ліквідацію товарно-грошових відносин, зрівняльний розподіл, мілітаризацію праці, терор проти всіх противників радянської вла­ди). Виробництво промислової продукції в республіці знизилося до 1/10 довоєнного рівня. Валовий збір хліба в Україні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.; б) політична нестабільність, яка була наслідком невдоволення селян продрозкладкою. Вилучати хліб з українського села ставало дедалі важче. Здійснення продрозкладки за допомогою продзагонів і армійських частин ускладнило ситуацію, наштовхнулося на збройний опір селянства (наприкінці 1920 - на початку 1921 у великих повстанських загонах було понад 100 тис. осіб); в) голод 1921 - 1923 рр.: катастрофічна посуха та неврожай 1921 р. загострили ситу­ацію з хлібом у найважливіших зернових районах Росії, у Поволжі, на Північному Кавказі та півдні України (епіцентром лиха стала Запорізька губернія). УСРР зібрала лише 30% урожаю 1916 р. Особливо важким був 1922 р. З двох хвиль голоду, що прокотилися Укра­їною 1921   - 1923 рр., перша значною мірою була зумовлена надмірним вивезенням хліба в голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а друга. хвиля 1922 - 1923 рр. - експортом українського зерна (15 млн пудів хліба пішло на екс­порт). Ще одна причина голоду 1921 - 1923 рр. - численні конфіскації продовольства, які Москва застосовувала як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху. В умовах голоду політична активність селян значно знизилася.

Нова економічна політика (неп) в УСРР

Неп - нова (щодо «воєнного комунізму») економічна політика більшовиків. Мета цієї політики: врятувати авторитет радянської влади серед населення, повернути його довіру, відродити господарство країни. Нова економічна політика допускала існування елементів ринкової еко­номіки, товарно-грошових відносин; запроваджена більшовиками у 1921 р. Здійснення непу в Україні почалося 1922 р. і тривало до 1928 р.

Основні заходи нової економічної політики: а) сільське господарство - заміна продрозкладки продподатком, надання селянам права продажу своєї продукції державі за низькими цінами, надлишків - на ринку; відновлення форм власності (приватної, оренд­ної, кооперативної); б) промисловість - приватизація (денаціоналізація) підприємств; упровадження госпрозрахунку; розвиток державного, кооперативного, приватного вироб­ництва, але опора економіки - важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля -залишалися в руках держави; продаж надпланової продукції на ринку; в) фінанси -відновлення фінансової системи; запровадження стійкої грошової одиниці - червінця; г) торгівля - відновлення приватної торгівлі (зовнішня - під контролем держави); д) тру­дові відносини — скасування зрівняльної заробітної плати, натуральної плати і трудової повинності.

Неп мав обмежений характер — реформування «воєнного комунізму» здійснювалося тільки в економічній сфері, політичних змін не відбулося.

Особливості впровадження непу в Україні: запровадження непу відбувалося пізніше, ніж в інших радянських республіках, супроводжувалося боротьбою проти селянського повстанського руху, голодом 1921 — 1923 рр.

Нова економічна політика продемонструвала свою життєздатність та економічну ефек­тивність. УСРР швидко вийшла з економічної розрухи. У 1925 р. завершилося відновлен­ня промисловості (узято курс на подальшу індустріалізацію), конкуренція між дер­жавним, кооперативним, приватним секторами забезпечувала високу ефективність виробництва; у 1926 - 1927 рр. - відновлене сільське господарство (узято курс на подальшу колективізацію).

Націонал-комуністичні тенденції в Україні

У 20-ті роки в республіці поширювалися національно-комуністичні погляди, прихиль­ники яких прагнули примирити комуністичні ідеї із завданням національного роз­витку України. Сплеск націонал-комуністичних настроїв спричинила й українізація, під­тримувана національно свідомою інтелігенцією. О. Шумський - нарком освіти України -1926 р. піддав критиці політику більшовиків в Україні, коли на вищі державні й партійні посади республіки призначалися неукраїнці, яким були байдужі прагнення мас до на­ціонального відродження; звинувачував Л. Кагановича (генерального секретаря КП(б)У) в хибній кадровій політиці, рекомендував відкликати його з України.

М. Волобуєв - молодий комуніст - виступив з критикою економічної політики ВКП(б) в Україні на сторінках офіційного теоретичного партійного журналу «Більшовик Украї­ни». Спираючись на конкретні факти, він доводив, що за радянської влади, як і в умовах  ї царату, Україна залишалася економічною колонією Росії. Стверджував, що українська економіка здатна вижити за рахунок власних можливостей.

Політика «коренізації» УСРР

«Коренізація» - це політика, яку проводило комуністичне керівництво радянської со­юзної держави у 20-х - на початку 30-х років XX ст. з метою забезпечити собі підтримку  з боку корінного населення республік. Суть політики «коренізації»: 1) посилення уваги до підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності насамперед до пар­тійного апарату і державних органів; 2) запровадження навчання, організації культур-но-освітніх закладів, видання книг, газет, журналів мовами корінних національностей. Управлінські структури повинні були оволодівати мовами і культурними традиціями міс­цевого населення. В Україні політика «коренізації» здійснювалася шляхом українізації та створення політичних і економічних умов для всебічного культурного розвитку національних меншин, які тут проживали.

Українізація - політика ВКП(б), здійснювана в Україні, що була проголошена у квітні 1923 р. на XII з'їзді партії з метою укорінення компартійно-радянських структур влади в Україні. Завдання українізації: а) упровадження української мови в роботу державних органів; б) поповнення партії, державного та господарського апаратів місцевими кадрами; в) переведення на українську мову викладання в школах, вищих навчальних закладах.

Українська національна інтелігенція сприйняла українізацію з піднесенням. Вона праг­нула своєю працею сприяти національному відродженню України. Діяльність інтеліген­ції вплинула на зростання національної свідомості українського населення. Активними провідниками українізації були наркоми освіти, перекопані прихильники національного відродження - Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Вони виходили з того, що укра­їнізація за умов збереження радянської влади має ліквідувати наслідки пригнобленого становища, в якому український народ перебував до революції. Здійснювана українізація не зачіпала інтересів російськомовного населення.

Але від самого початку українізація підпорядковувалася головному завданню більшо­вицької партії - перебудові культури в Україні на засадах марксизму. Українізація до­пускалася тією мірою, якою не суперечила інтересам та ідеології вищого державного і партійного керівництва.

Усупереч своїй атеїстичній позиції радянська влада підтримала створення в Україні автокефальної церкви. Це пояснюється бажанням влади розколоти і послабити Руську православну церкву. Ще у 1918 р. було створено Всеукраїнську церковну раду, яка напо­лягала на утвердженні в Україні автокефальної церкви. У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом священика В. Липківського. Це був початок утворення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). З 1926 р. на українську церк­ву почався наступ. Коли українізація згорталась, у січні 1930 р. була ліквідована і авто­кефальна церква.

Основні завдання культурно-освітньої роботи, яку проводили більшовики в 20-ті роки

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа культур­ною революцією. Головний акцент держава робила на вихованні мас у дусі комуністичних ідей. Партія вимагала, щоб культурне життя було національне за формою і соціалістичне за змістом, тобто не суперечило комуністичному вченню. За короткий термін планувалося: 1) ліквідувати неписьменність; 2) створити систему народної освіти; 3) сформувати кадри нової інтелігенції; 4) перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного виливу на маси; 5) використати наукові досягнення для соціалістичного бу­дівництва.

Радянська влада дуже залежала від так званих буржуазних спеціалістів, тобто інтелі­гентів, чий світогляд формувався в дореволюційних навчальних закладах. Тому більшови­ки прагнули примусити буржуазних спеціалістів робити те, що потрібно радянській вла­ді. Ті, хто відстоював власну точку зору, піддавалися репресіям. Так, на початку 1928 р. показовим став - сфабрикований процес над «шкідниками» (так звана «Шахтинська справа»), по суті - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. Його мета - залякати стару інтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.

Розвиток культурного життя в Україні

Розвиток освіти. У 1922 р. був прийнятий «Кодекс законів про освіту в УСРР», який закріпив курс на підпорядкування школи ідеологічним настановам більшовицької партії. Держава багато зробила для ліквідації неписьменності, були створені лікнепи (заклади з ліквідації неписьменності), де навчалося все неграмотне населення віком від 8 до 50 і років.   У   1923   р.   було  створено  товариство   «Геть  неписьменність!»   під  головуванням, Г. Петровського. У 1927 р. удалося навчити читати й писати понад 2 млн осіб. Проте неписьменними залишилися мільйони дорослих та понад 40% дітей шкільного віку (особли­во в сільській місцевості). У 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов'язкового навчання дітей.

Розширювалася мережа вузів. Наприкінці 20-х років серед студенів УСРР понад поло­вину складами українці. Але вступ до вищих навчальних закладів був закритий для дітей священиків, землевласників, великих підприємців, інших осіб, кого вважали «ворогами ра­дянської влади». Збільшувалася чисельність робітничих факультетів (робітфаків), у 1925 р. і їх було ЗО.

Розвиток науки. Після ліквідації університетів (1920) центром наукового життя УСРР  стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН), де зосередилися всі дослідження. У 1922 - 1928 рр. її очолював український ботанік В. Липський. Повернення в Україну М. Грушевського істотно пожвавило дослідження з вітчизняної історії. Плідно в академії працювали А. Кримський (мовознавець), С. Єфремов (історик), Д. Граве, М. Крилов (математики), Л. Писарясевський, В. Кістяковський (хіміки) та ін. У складі академії результативно пра­цював Демографічний інститут — перша у світі науково-дослідна установа з демографії.

Розвиток літератури. 20-ті роки XX ст. для української літератури - період відроджен­ня. Широкого, розмаху національний літературний процес набув під впливом рево­люційних подій та українізації. Виникали літературно-художні об'єднання: 1922 -1932 рр. - «Плуг» - спілка селянських письменників у Харкові; 1923 — 1925 рр. - «Гарт» -спілка пролетарських письменників, очолювана В. Елланом-Блакитним, М. Хвильовим, В. Сосюрою; 1925 р. - «Ланка» (пізніше - «Майстерня революційного слова» - МАРС) у Києві; 1925 р. - утворення після розпаду «Гарту» спілки «Вільна академія пролетар­ської літератури» (ВАПЛІТЕ) на чолі з М. Хвильовим (Фітільовим). Членами спілки були М. Бажан, О. Довженко, П. Панч, Ю. Яновський, М. Куліш, П. Тичина. Протя­гом 1925 - 1928 рр. точилася літературна дискусія з ініціативи М. Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури, необхідності широкого використання досягнень європейського мистецтва, недоцільності однобічної орієнтації на російську культуру («Геть від Москви! Дайош Європу!»). М. Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу комуністичної партії, основних постанов партійного керівництва.

Розвиток мистецтва. Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва став Харківський театр  «Березіль», організований 1922 р. режисером Л. Курбасом. Плідно працювали колективи Першого державного драматичного театру ім. Т.Г. Шевчен­ка в м. Києві на чолі з О. Загаровим та державного драматичного театру ім. І. Фран­ка під керівництвом Г. Юри. У музичному житті визначну роль відігравали Г. Вірьовка, І.  Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представлені митцями старшого покоління - М. Бойчуком, І. Їжакевичем, Ф. Кричевським, а також молодими художниками А. Петрицьким, В. Касіяном.

У 1926 - 1928 рр. плідно працювала Одеська кіностудія. Вийшли фільми режисера й сценариста О. Довженка «Звенигора», «Арсенал» та ін. У 1928 р. відкрито Київську кі­ностудію.