Повсякденне життя населення у ХІХ ст.

ПОБУТ ЖИТЕЛІВ КИЄВА (З ПРИВАТНОГО ЛИСТА, НАПИСАНОГО 19 БЕРЕЗНЯ 1849 р. Г. П. ГАЛАГАНОМ)

У Києві ми застали своїх, які вже зовсім звикли до тутешнього суспільства. Треба вам сказати, що тут, починаючи від генерал-губернатора, всі ведуть якесь дивне життя, чуже будь-якого спілкування. Вранці роблять візити церемонні, завжди у фраках, а увечері всі дами сидять у себе вдома, і тільки коли десь призначено бал або вечір, виїжджають зі своїх домівок. Хоча наші й намагалися змінити цей недолік Києва і в деякій мірі навіть досягли того, але все-таки важко розбити кригу, яка закувала тутешнє суспільство. Ще можна знайти тут життя у деякій і малій частині університетських учених, з яких двох прекрасних молодих людей Микола Аркадієвич увів до нашої домівки, і ми проводимо з ними часто дуже цікаві часи. Тепер університет тутешній під безпосередньою командою Бібікова, який познайомився з ученим суспільством суворою промовою. Він зібрав усіх студентів і спитав їх: «Скажіть, що можете ви мені зробити?» Вони відповідали: «Нічого». «А я можу закрити університет, так знайте ж…» і т. д., і т. д. Я бачив список тутешніх студентів і здивувався, як переважає число поляків над числом росіян, так що, можливо, подібна лаконічна промова була і необхідна, хоча і шкода думати, що у святому Києві змушені утримувати університет на такій нозі.

Міст через Дніпро, говорять, дуже посувається завдяки англійцю Веньолю, і сподіваються, що буде готовим раніше призначеного терміну. Хто бачив плани, говорять, що це буде один з прекрасніших мостів у Європі. Тепер тут відкрилася весна сильним дощем, із гір скрізь течуть потоки, у які небезпечно потрапити не тільки людині, але й екіпажу.

Із книги Й. Г. Коля «Україна, Малоросія» (1841 р.): «Українці живуть у чисто утриманих хатах, що до тебе всміхаються. Вони не задовольняються тим, що кожного тижня їх миють, як це роблять голландці, але що два тижні їх білять. Тому їх хати виглядають білі, неначе свіжовибілене полотно.

Я був дуже мило здивований внутрішнім обладнанням назовні так мало обіцяючої хати. Лише жити в цій чепурненькій світлиці. Надворі було дуже гаряче, а тут мило та холодно. Повітря було гарне, свіже, запашне. Земля була вкрита травою, а на стінах зілля — все було чисте та чепурне».

Із книги Е. Д. Кларка «Подорож до Росії, Криму й Туреччини» (1812 р.): «Хати в Україні чисті й білі як у Велсі — мандрівникові здається, що він перенісся до Голландії або до Норвегії. Народ в Україні нагадує верховинців з Шотландії. За столом українського селянина більша чистота, аніж за столом у московського князя».

Згідно з даними І. Фундуклeя, селянські будівлі у першій половині ХІХ ст. складалися з хати для проживання, стодоли, хліва та клуні. Вартість спорудження селянської хати становила 32,99 руб. На будівництво стодоли необхідно було витратити 28,42 руб. (без урахування витрат на відповідні матеріали).

Цікаво те, що у середині ХІХ ст. селянин, наймаючись і працюючи у сфері сільськогосподарського виробництва, міг заробити на такий комплекс будівель та землю, на котрій він розташовувався, протягом 7 років.

Сировиною для матеріалів, з яких виготовлявся одяг, були рослинні волокна та шкіри тварин (з хутром або без нього). Саме в цей час в Україні на ринку з’являються фабричні тканини, та все ж частка домотканого одягу, який споживало сільське населення, залишалась домінуючою. Дорогі фабричні тканини купували найзаможніші селяни. Переважна частина сільського населення користувалася етнічним костюмом.

Незаможні селяни влітку, як правило, ходили босими. З настанням холодів взували постоли, котрі плели з липового або дубового лика. Більш заможні носили черевики, чоботи або валянки.

 Робочий день селян звичайно починався дуже рано — влітку о 4—5 годині, взимку о 5—6.
У сім’ї існував суворий розподіл праці на чоловічу, жіночу та спільну роботу. В обов’язки жінки входила вся робота на городі, готування їжі, прядіння, шиття, догляд за птицею, коровою, свинями, прання, прибирання, догляд за чоловіком та дітьми.

Чоловічі обов’язки: робота у полі, виготовлення і лагодження сільськогосподарського реманенту, догляд за робочою худобою. Влітку багато часу йшло на косіння. Чоловік займався полюванням, пасічництвом, випасом худоби на полонинах (у Карпатах). Спільною роботою було збирання врожаю в полі.

Особливо важким було життя жінок-горянок, оскільки чоловіки багато часу проводили поза домом, перебуваючи на полонинах з худобою, традиційних відхожих промислах (заготівля та сплав лісу). Це накладало додаткові обов’язки по господарству. Гуцулку можна було побачити верхи на коні (окрім Гуцульщини, жінки в Україні верхи на конях не їздили).
Мали свої обов’язки і діти. За традицією, хлопчики змалку привчалися виконувати чоловічі роботи: доглядати за худобою, рубати дрова, допомагати батькові заготовляти сіно. Дівчата дивилися за молодшими братами й сестрами, носили воду, пряли, шили, вишивали. Як хлопчики, так і дівчата пасли худобу.

Найдавніші за походженням, нескладні у приготуванні й висококалорійні каші становили суттєву частину народного харчування. Каші виготовляли з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці. З цих самих круп варили й рідкі страви: пшоняний куліш, ячний крупник та ін. Варені страви з борошна не обмежуються кашоподібними. В Україні готували ще велику кількість інших: затірку, галушки, локшину, вареники, варяниці, на заході — кльоцки, на Поліссі — коми.

Продукти тваринництва були досить дорогими. Худобу кололи двічі на рік на великі свята: Різдво і Великдень. Українці завжди віддавали перевагу свинині.

З молочних продуктів про запас у пісні дні збирали сир, у районах Карпат і Буджаку виготовляли ще й овечу бринзу. Суттєвим доповненням до бідної на білки селянської їжі була риба.
Найбільш популярним, виразним і значним у харчуванні українців, як і багатьох інших народів, був і досі лишається хліб. У ХІХ ст. з хлібом їли густі й рідкі страви на сніданок, обід і вечерю, фрукти й кавуни або молоко чи кисляк на підвечірок.
Найбільш популярною і найулюбленішою овочевою стравою був борщ, який фактично вже у ХІХ ст. став символом української народної кухні.

Чай у ХІХ ст. ще не набув поширення у селянському середовищі. Заварювали цілющі рослини: м’яту, звіробій, чебрець, липовий цвіт.