Хвилинка пам’яті до річниці Голодомору

Пекельні  цифри та слова

У серце б’ють, неначе молот.

Немов прокляття, ожива

Рік тридцять третій…

Голод…Голод…

Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальнім людоморам.

…Хоч радість легше пам’ятать,

Та треба  пам’ятать і горе .

Третій тиждень листопада кожного року в нашій країні - поминальний по жертвах Голодомору 1932-1933 рр.  25 листопада   кожен свідомий українець запалить на підвіконні свою свічку пам’яті, щоб її бачили зорі – душі померлих.

Як можна забути, що без стихії, без засухи, без війни – в самому центрі цивілізованої Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, небачений голод забрав у могилу мільйони людей?

 Це було не стихійне лихо. Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження влади  і  почали забирати з домівок усе, що знаходили. Шукали хліб усюди – розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Вивозили все. Забирали все – навіть маленьку картоплину з рук дитини, навіть зварену в горщику кашу.

Поступово насувався голод. Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя.

Найстрашніше почалося весною 1933 року.  Люди їли все, що можна було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливий був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду.

Померлих, а часто ще й живих, звозили, скидали у ями і закопували. А над деякими сільрадами вивішували чорний прапор, це означало що в селі не залишилось жодної живої душі.

Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Голод охопив усю Україну, але небачених розмірів набув на Київській, Дніпропетровській, Вінницькій, Харківській областях.

Неможливо зараз оцінити увесь масштаб тогочасної катастрофи. Складно нам, ситим, зрозуміти, як-то немає ні крихти хліба, ні картоплини, анічогісінько. Що робити бідній матері, коли на неї тижнями, місяцями дивляться запалі очі голодних діточок.

Але, перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях зафіксовані випадки канібалізму.

Мамо, мамо я скоро помру.

Не рятуй мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

Бо не пустить вас Бозя до неба.

А як серце моє навіки засне -  

Не вбивайтеся з горя,  нене!

Покладіть біля вишні в садочку мене

І лягайте самі біля мене…

Пам’ятаймо, що зимою 1932-1933 р. помирало в Україні 17 чоловік на хв., 25 тис. щодня. За 10 місяців Україна втратила майже чверть свого населення.

Свіча мільйонів замордованих голодною смертю погасла в далекому 1933-му. Ми ж з вами можемо запалити свічку тільки для світлої пам’яті і щоб зігрілися душі убієнних голодом та політичними репресіями.

На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні в 1932 – 1933 роках оголошується хвилина скорботи.

Наш найсвятіший обов’язок сьогодні –

Зберегти пам’ять про всіх невинно закатованих,

Пам’ять про тих, хто не дожив,

Пам’ять про тих, хто недолюбив,

Пам’ять про живих і ненароджених.

Нехай у мільйонах маленьких вогників згорить страшний спадок голодомору.

Нехай у цьому полум’ї згинуть нещирі частинки душі кожного з нас. І буде шлях у майбутнє прямим і світлим.

Пам’ятаймо, щоб це не повторилося!