Західноукраїнські землі у 1921 - 1938 рр.

 Якщо до Першої світової війни 1914 - 1918 рр. територію України було поділено між двома державами — Російською та Австро-Угорською імперіями, то у 20 - 30-ті роки - уже між чотирма: Радянським Союзом, Польщею, Чехословаччиною, Румунією.

Доля західноукраїнських земель складалася таким чином:

1)        до Польщі (у державі домінували авторитарні порядки) відійшли за Ризьким миром 1921 р. Холмщина, Підляшшя, Західне Полісся, Західна Волинь, які раніше входили до Російської держави; Східна Галичина до 1918 р. входила до складу Австро-Угорської імперії, 1919 р. була окупована Польщею, яка 1920 р. домоглася відмови УНР від Східної Галичини за Варшавською угодою; 1923 р. Антанта визнала Східну Галичину частиною Польщі;

2)   до Чехословаччини (у державі існували порівняно демократичні політичні поряд­ки) - 1919 р. за Сен-Жерменським мирним договором на правах автономії відійшла За­карпатська Україна (Підкарпатська Русь), але реальний статус автономії вона одержала лише 1938 р;

3)   до Румунії (конституційна монархія) - відійшли захоплені нею у 1918 р. Північна Буковина та Північна Бессарабія.

Кожна з держав будувала відносини з українським населенням, виходячи зі своїх інтересів, ігноруючи прагнення українців до самовизначення. Політика урядів мала переважно колонізаторський характер.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель

Рівень економічного розвитку українських земель у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії був низьким. Головною причиною цього був колоніальний характер економіки західноукраїнських земель: їх використовували як джерело сировини і дешевої робочої сили та як ринок збуту промислових товарів. Переважна більшість промислових підпри­ємств були дрібними (Східна Галичина, Закарпаття) та напівкустарними (Закарпаття, Бу­ковина). У Закарпатті за довоєнні часи не було збудовано жодного значного промислового підприємства. Розвивалися ті галузі, які не вимагали значних капіталовкладень і забезпе­чували високі прибутки: нафтовидобувна, деревообробна (Східна Галичина), харчова (Схід­на Галичина, Буковина), переробка сировини (Східна Галичина, Буковина). Посилювалися позиції іноземного капіталу (французького та англійського - у Східній Галичині, німець­кого - у Буковині). Уряд Польщі поділив країну на дві частини: Польщу «А» (польські землі, де розвивалася промисловість) і Польщу «Б» (українські землі, розвиток про­мисловості на яких стримувався, а високі залізничні тарифи обмежували зв'язки між частинами «А» і «Б»). Але були й певні позитивні зрушення: розвивалася мережа коопе­ративів у Східній Галичині, хоча польський уряд і стримував цей процес і надавав пільги для розвитку польських кооперативів; уряд Чехословаччини вкладав в економіку Закар­паття певні кошти, але їх було замало, щоб відбулись істотні зрушення в економіці краю. Незважаючи на те, що чеський уряд укладав у Закарпаття більше коштів, ніж збирав тут податків, край так і залишався найвідсталішим регіоном Чехословаччини;

Уряди Польщі, Чехословаччини та Румунії проводили аграрій реформи, унаслідок яких на західноукраїнських землях: а) зберігалось велике приватне і церковне землеволо­діння; б) значну частину земель отримали польські, чеські, румунські колоністи, а багато українських селян лишалися безземельними або малоземельними; в) іноземні капіталісти по-хижацькому експлуатували багатства української землі.

Загострив національні проблеми в Польщі земельний закон (1919), який передбачав створення сильних, придатних для інтенсивного виробництва, приватних селянських гос­подарств. Селяни за бажанням могли купити через банк ділянку землі. Згодом ця аграрна реформа була значною мірою перетворена на планомірну колонізацію (заселення пересе­ленцями, яких називали осадниками) земель Волині, Полісся, Східної Галичини. Пересе­лялися польські військові й цивільні осадники. Ця політика викликала колосальну соці­альну і національну напруженість. Нерідко самі осадники не витримували ворожнечі, яка оточувала їх звідусіль, і поверталися додому.

Рівень життя західних українців у 20 - 30-ті роки був дуже низький. Значна кіль­кість селян була безземельною або малоземельною через панування великого приватного і церковного землеволодіння та колонізацію українських земель вихідцями з польських, румунських та чеських земель. Високим був рівень безробіття (на українських землях Бессарабії - 50% населення). Робочий день тривав 10-12 годин, а в період кризи - до 14 годин. Залишалися низький рівень заробітної плати, надзвичайно тяжкі умови праці, зрос­тала кількість нещасних випадків на виробництві. Широко використовувались жіноча та дитяча праця. Сільськогосподарські робітники були повністю безправними, їхній робочий день не обмежувався, платню вони отримували в основному натуральну. Дуже високими були рівень захворюваності та смертності, що призвело до різкого скорочення природного приросту українського населення.

Національне гноблення на західноукраїнських землях.

Національне гноблення - це встановлення духовної зверхності панівної нації, яке ви­являється в насадженні мови панівної нації, поглинанні національної культури культурою імперської нації, позбавленні будь-яких елементів самоврядування. Західноукраїнські зем­лі у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини: а) не мали автономного устрою, укра­їнці майже не мали можливості обіймати посади в державних і муніципальних установах, самоврядування громад було ліквідовано; б) уряди цих держав здійснювали насильниць­ку асиміляцію з метою створення однорідних національних держав; в)  переслідувалась українська мова, вона була заборонена до вживання в усіх державних і муніципальних установах Східної Галичини, визнана «чужою» в Закарпатті; державною мовою Буковини було оголошено румунську; г) українські імена, прізвища (Східна Галичина), назви міст  і сіл (Буковина) змінювались, відповідно, на польські та румунські; д) переслідували православну українську церкву (Буковина) або підпорядковували її церковній владі панівної  нації (Буковина, Бессарабія), православних примусово навертали до католицтва (Східна Галичина); є) закривались українські школи (Східна Галичина, Буковина) або звужува­лося викладання в школах української мови (Закарпаття); є) доступ українців до вищої освіти був обмежений (Галичина - 5% від загальної кількості студентів Львівського універ­ситету); ж) були ліквідовані українські кафедри (Буковина, Чернівецький університет).

Польський уряд намагався використати освіту для знищення національних особливос­тей українців: за «кресовим» законом 1924 р. були створені двомовні (утраквістичні) школи, які по суті були польськими, тому що в них, крім обов'язкового вивчення поль­ської мови, цією мовою викладалися польська історія і наука про Польщу. Учителями в цих школах були переважно поляки, які не знали української мови. Учителів-українців переселяли в центральні воєводства Польщі, а на західноукраїнські землі відряджали вчи­телів з Центральної Польщі. Наслідками такої політики польського уряду було знижен­ня освітнього рівня українців (близько 2/3 українців - неписьменні або малописьменні), зменшення кількості українців з вищою освітою.

Українці чинили опір політиці польської влади в освіті: було створено Таємний Львів­ський університет (1921 - 1925); у Галичині діяло просвітницьке товариство «Рідна шко­ла», яке засновувало гімназії, ліцеї, професійно-технічні школи; діяли осередки товариства «Просвіта»; у Львові продовжувало свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Г. Шевчен­ка.

У Румуни соціальне та національне гноблення українців викликало опір місцевого насе­лення, повстало село: 1919 р. спалахнуло повстання у Хотинському повіті на Буковині, 1924 р. - Татарбунарське повстання у Південній Бессарабії.

Українські суспільно-політичні рухи у 30-ті роки

Масове невдоволення західних українців своєю долею створювало сприятливі умови для діяльності різних течій суспільно-політичного руху та політичних партій. їхні погляди на майбутнє України та засоби його досягнення були різними.

Українські землі Польщі. Особливе місце посідав у політичному житті краю Український союз хліборобів-державників (1920), лідером якого був В. Липинський. Він був автором ідеології українського монархізму, на якій базувалася діяльність союзу. Ідеї українського монархізму були сформульовані В. Липинським (1882 - 1931) у «Листах до братів-хліборобів», де йшлося про створення української незалежної держави - конституційної монархії, над побудовою якої повинні працювати всі громадяни України, незалежно від їхньої національності. Ав­тор стверджував, що створити незалежну Україну зможе лише весь народ під проводом хліборобської верстви. Основою згуртування українського народу мають бути почуття те­риторіального патріотизму та солідарності незалежно від соціального статусу громадян, віросповідання, етнічного походження і рівня національно-культурної свідомості. Забезпе­чити єдність українського народу мала законна фігура українського монарха. Найкращою формою державного правління В. Липинський уважав спадкову монархію.

Найважливішою силою було міжпартійне Українське національно-демократичне об'єд­нання (УНДО), створене 1925 р. — партія інтелектуальної еліти краю (лідер - Д. Левицький). Мета діяльності: орієнтація на здобуття Україною самостійності, не вдаючись до терористичних актів, на демократичний розвиток Української держави. У другій половині 30-х років УНДО зблизилося з урядовими колами і відмовилося від антиурядової боротьби, а польська влада припинила переслідування українських демократичних організацій.

Утіленням соціалістичних настроїв була Радикальна партія (голова - Л. Бачинський), виступала за справедливу аграрну реформу, за незалежність України від Польщі, Радян­ського Союзу чи інших держав. За возз'єднання з радянською Україною виступала Кому­ністична партія Західної України (КПЗУ).

Організація українських націоналістів

В українському середовищі назрівала зневіра у можливості парламентськими мирними методами добитися змін на краще, утворити самостійну державу. Віддзеркаленням цього незадоволення було виникнення у Відні 1929 р. Організації українських націоналістів (ОУН), яка взяла на озброєння активні методи безкомпромісної боротьби за державну не­залежність. Ініціаторами утворення ОУН були Українська військова організація (УВО) на чолі з Є. Коновальцем та студентські націоналістичні спілки. Членами ОУН були С. Бандера, А. Мельник. У 1939 р. лідера ОУН Є. Коновальця було вбито радянськими аген­тами у Роттердамі. Мета ОУН: створення незалежної держави на території України шля­хом національної революції та встановлення диктатури, яка витіснила б окупаційну владу та запровадила уряд з представників усіх регіонів та соціальних груп. Ідеологія ОУН - інтегральний націоналізм — тоталітарна форма націоналізму, обґрунтована в працях Д. Донцова (1883 — 1973). Майбутня українська держава, на його думку, повинна бути то­талітарною, а не демократичною. Донцов стверджував, що нація - це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежності держави. Мета виправдовує засоби, сила волі панує над розумом, краще діяти, ніж споглядати. Інтегральний націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над особистістю, закликав своїх прибічників бути сильними людьми, які ні перед чим не спинились би для досягнення своїх цілей. Одна з них - змусити народ діяти як єдине ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи. Особливе значен­ня надавалося національній єдності, існувало прагнення контролювати всі прояви діяльності суспільства, лунав заклик «пробиватися у всі царини народного життя, у всі його закутки, у всі установи, товариства, групи, у кожне місто, село, у кожну родину». Разом з цим праг­ненням прийшла й нетерпимість: воювати з кожним, хто стане на заваді досягненню мети. У майбутній державі мала існувати влада однієї націоналістичної партії. На чолі руху пови­нен стояти верховний керівник, або вождь, який має безумовну і необмежену владу.

Пацифікація (від польськ. - умиротворення, примирення, заспокоєння) - офіційна на­зва політики масових репресій щодо українського населення Галичини, які проводилися і урядом Польщі (прем'єр - Ю. Пілсудський) з 14 вересня до жовтня 1930 р. Приводом до цієї політики стали численні акції антипольського саботажу (підпали майна,, пошкоджен­ня ліній зв'язку тощо), які здійснювало влітку та восени 1930 р. українське підпілля ОУН на знак протесту проти антиукраїнської політики Польщі. Методи пацифікації: обшуки житла українців, арешти активістів українських організацій та установ, фізичні розпра­ви над українським населенням, згортання української освіти, ліквідація громадських та молодіжних організацій («Пласт», «Луг», «Сокіл»). Репресій зазнало населення більш як 5 повітів (понад 5 млн осіб), було ув'язнено майже весь провід УНДО, лідерів УРСП. Впли­вові українці звернулися до Ліги Націй з проханням розглянути дії каральних відділів під час пацифікації і змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов'язання щодо українців Галичини. У січні 1932 р. схвалено рішення, яке засуджувало заходи польського уряду і щодо українського населення. Головний наслідок пацифікації: зростання національної Свідомості українців, ворожості до Польської держави і поляків, що призвело до подаль­шого загострення українсько-польських взаємин.

Закарпаття

Суто української партії, яка б діяла цілком самостійно, тут тривалий час не було. Роз­вивався суспільно-політичний рух трьох напрямів: 1) русофільство (москвофільство) - було переконане, що русини - карпатоукраїнці - це частина російського народу, зденаці­оналізованого під впливом історичних обставин; глибокого підґрунтя в населенні москво­фільство не мало; 2) русинство - абсолютизація місцевих особливостей, переконання, що слов'янське населення тут перетворилося в окрему націю русинів, відмінну від українців; помітної підтримки серед населення не мало; 3) українофільство — найвпливовіша течія; найпослідовнішу українську позицію займала Християнсько-народна партія (ХНП) під керівництвом Августина Волошина.

Проголошення незалежності Карпатської України. Зважаючи на міжнародну ситуацію {Мюнхенська угода 1938, розчленування Чехословаччини), уряд республіки 23 жовтня 1938 р. надав автономію Закарпаттю. Листопад 1938 р. - Віденський арбітраж (частина Закарпаття з Ужгородом відійшла до Угорщини). Головним завданням автономного уряду була кон­солідація краю. Угорці і поляки провадили агітацію за повернення Карпатської України до Угорщини. У складній політичній боротьбі перемогло Українське національне об'єднання (УНО), очолюване А. Волошиним. На виборах до сойму Карпатської України понад 86% го­лосів одержали прихильники незалежності Закарпаття. 15 березня 1939 р. було прийнято закон «Про самостійність Карпатської України»: Карпатська Україна - незалежна дер­жава; державна мова - українська; форма правління - республіка з виборним президентом (ним став А. Волошин); державний прапор - синьо-жовтий.

15 березня 1939 р. угорська армія перетнула кордон Карпатської України. Через два дні захисники самостійної Української держави залишили її територію або перейшли до партизанської боротьби.

Церковне життя. Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква. Єдності в церковних справах не було. Чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який намагався підтримувати національні прагнення свого народу та єпископа Г. Комишина і Василіанського ордену, які виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою, сприяючи цим процесу асиміляції українців. А. Шептицький активно виступав проти кампанії пацифікації, підтримував по­літику нормалізації відносин з польським урядом, засуджував екстремізм ОУН і виступи комуністів.