Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1921)

Брестський мир між УНР та державами Четверного союзу

Після проголошення Центральною Радою Четвертого Універсалу держави німецько-австрійського блоку визнали УНР як незалежну державу, яка має право вступати у між­народні відносини (до цього делегація УНР брала участь у мирних переговорах у Брест-Литовську у складі делегації радянської Росії). Німеччина та Австро-Угорщина були зацікавлені в укладенні миру з УНР, щоб мати можливість використати її продо­вольчі ресурси. До Києва надійшло повідомлення, що делегацію УНР чекають на мирних переговорах у Брест-Литовську.

27 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано мирний договір між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією: І) припинення стану війни між державами німецько-австрійського блоку й Україною; 2) Німеччина й Австро-Угор­щина зобов'язалися допомогти УНР відновити контроль над усією територією держави; 3) уряд УНР зобов'язувався поставити до Німеччини й Австро-Угорщини продовольство й сільськогосподарську продукцію; 4) Німеччина й Австро-Угорщина обіцяли надати Укра­їні сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та інші дефіцитні на території України товари.

Українська делегація більше не приховувала, що Центральна Рада потребує негайної збройної допомоги (26 січня Київ зайняли більшовики). Німеччина й Австро-Угорщина теж розуміли, що одержати продовольство з України можна лише в разі окупації її знач­ними силами.

Німецький наступ на територію України розпочався 21 лютого 1918 р. Через тиж­день до нього приєдналися австрійські війська. З березня німецькі війська вступили до Києва, а 7 березня до столиці повернулася Центральна Рада (тимчасово перебувала на Волині). Під тиском 450-тисячного війська німецького блоку на кінець квітня 1918 р. більшовики втратили майже всю територію України. Було встановлено окупаційний режим (військо УНР у той час налічувало лише 2 тис. осіб і тому не могло контролювати ситуацію в Україні). Німці безконтрольно хазяйнували в окремих галузях господарства, видавали власні нормативні акти, що мали чинність в Україні тощо.

Гетьманський переворот П. Скоропадського

Події перевороту: 29 квітня 1918 р. - 1) Центральна Рада провела останнє засідання, на якому депутати без обговорення затвердили Конституцію УНР, яка проголошувала: державну незалежність і територіальну цілісність України; рівноправність громадян; демократичні свободи; республіка мала бути парламентською, вищий законодавчий орган - Всенародні збори; широке самоврядування в усіх землях тощо. М. Гру шевський був про голошений президентом  УНР  (хоч у тільки-но затвердженій Конституції такої посади  не передбачалося). 2) Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Центральна Рада була розпущена, і в українських землях виникло нове державне утворення - гетьманат Українська Держава.

Внутрішня політика. П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Історики констатують факт певного економічного піднесення України часів гетьманату. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка гетьманом вільного підприєм­ництва тощо. Було налагоджено грошовий обіг, удосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компа­нії, відроджено промислові підприємства і біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот.

Особливо успішними були досягнення гетьманату в галузі культури і освіти: створено понад 150 українських гімназій; видано кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито два державні університети в Києві та Кам'янці-Подільському; за­сновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська націо­нальна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Дер­жавний симфонічний оркестр тощо). У листопаді 1918 р. відкрито Українську академію наук (президент В. Вернадський). Важливе значення для розвитку духовної сфери мало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви на чолі з митро­политом В. Липківським.

Зовнішня політика. Україну визнали близько ЗО держав, 10 з них відкрили представ­ництва в Києві. Україна мала своїх представників у 23 державах світу. 14 листопада 1918 р. гетьман видає грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією, що було офіційним скасуванням незалежності України.

Незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропад­ському не вдалося надовго втримати владу. Політичні прорахунки гетьманського уряду викликали невдоволення населення, яке призвело до падіння режиму П. Скоропадського 14 грудня 1918 р.

Причини падінпя гетьманату: 1) залежність гетьманського уряду від окупаційних військ німців та австро-угорців; 2) слабка соціальна база гетьманату, однобічна орієнтація на заможні верстви населення (поміщики, буржуазія, старе чиновництво), значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя, а до на­ціональної ідеї вони ставилися байдуже; 3) відсутність численної боєздатної регулярної української національної армії; 4) надання притулку представникам колишньої російської верхівки, формування вищого військового командування переважно з росіян, які впливали на державну лінію гетьмана; 5) спроби повернути поміщикам землю, обов'язкове переда­вання селянами врожаю в розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня, заборона страйків сприяли формуванню опозиції.

Утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)

18 жовтня 1918 р., коли розвалювалася Австро-Угорська імперія, у Львові визначні діячі Східної Галичини і Буковини проголосили себе Установчими зборами і обрали Націо­нальну раду - вищий орган влади Української держави, яка мала складатися із Східної Галичини, Лемківщини, Північно-Західної Буковини і Закарпаття. У ніч на 1 листопада 1918 р. збройні загони Національної ради зайняли Львів, а потім - усю Східну Гали­чину. 13 листопада 1918 р. була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), президентом якої став Є. Петрушевич. Державний секретаріат (уряд) очолив К. Левицький. Уряд ЗУНР виступав проти конфіскації землі у великих землевласників з метою передачі її селянам. Це послабило підтримку проголошеної республіки українським населенням.

Прихід до влади Директорії

У ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві на таємному засіданні опозиційних режиму П. Скоропадського сил було створено орган для керівництва повстанням проти гетьма­на - Директорію (5 осіб: голова - В. Винниченко, збройні сили очолив С. Петлюра). 15 листопада Директорія звернулася до населення України із закликом до збройної бороть­би проти гетьмана (народу обіцяли демократичні свободи, 8-годинний робочий день, пере­дачу поміщицьких земель селянам). 18 листопада війська Директорії розгромили геть­манські формування під с. Мотовилівка (під Києвом). У ніч на 14 грудня 1918 р. у Києві соціалістичні партії підняли повстання проти гетьмана, але влада дісталася Директорії, війська якої зайняли у цей день Київ. П. Скоропадський вимушений був зректися влади і незабаром виїхав за кордон.

Політичний курс Директорії був непослідовним. Серед членів Директорії не було згоди щодо напряму внутрішньої і зовнішньої політики: В. Винниченко і В. Чеховський прагну­ли порозуміння з Москвою, а С. Петлюра стояв за зближення з Антантою. Криза поглиблю­валася особистим суперництвом між В. Винниченком і С Петлюрою, вплив якого невпин­но зростав. Влада на місцях належала виборним отаманам напівпартизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. У випадку невдачі загони розпорошувалися без бою. За півтора місяця чисельність військ Директорії зменшилася вп'ятеро. Соціальна політика Директорії залишалася декларацією добрих намірів. Вона проголошувала відданість інте­ресам трудящих селян, але діяла надто нерішуче. Отамани на місцях придушували страйки робітників, забороняли робітничі організації, розганяли профспілки. В атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, величезних масштабів набули єврейські погроми.

Урочиста церемонія підписання Акта злуки УНР та ЗУНР відбулася 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в присутності десятків тисяч киян. УНР та ЗУНР об'єднувалися в єдину соборну Українську Народну Республіку. Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії. Ця подія мала велике історичне значення і давала неабиякий шанс на подальше існування та розвиток Української держави. Однак в умовах іноземного вторгнення і суперечностей між лідерами обох республік Акт зали­шився нереалізованим.

Польсько-українська війна і поразка ЗУНР

Причини війни: поляки, які боролися За відновлення незалежної Польщі, вважали Схід­ну Галичину її невід'ємною частиною. Збройні сутички між польськими та українськими військами точилися з 1 листопада 1918 р. Згодом Польща висунула територіальні претензії до ЗУНР.

Основні події війни: офіційний початок війни - 5 листопада 1918 р. Польська армія захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР з 59. У квітні 1919 р. Франція надала військову допомогу Польщі. Польська армія провела наступ, відтіснивши війська УГА (Укра­їнська Галицька армія - регулярні війська ЗУНР, офіційно існувала з грудня 1918 р., її  командувач - генерал М. Омелянович-Павленко) до річки Збруч. У червні 1919 р. керів­ництво ЗУНР здійснило наступальну операцію проти поляків у районі м. Чортків (Чортківська офензива), унаслідок якої 100-тисячна армія поляків відступила. Але за три боїв УГА до краю виснажилася. 25 червня 1919 р. Паризька конференція визнає право Польщі на окупацію Східної Галичини. 28 червня почався новий контрнаступ поляків, зупинити його українці не змогли. Почався відступ. У липні поляки знову окупували Східну Галичину, відтіснивши УГА до Збруча. Фактично це означало загибель ЗУНР.

Окупація військами Антанти Півдня України

Після завершення Першої світової війни, 13 листопада 1918 р. уряд радянської Росії заявив, що Брестський мир втратив чинність, дав настанову військам підготуватися до вторгнення в Україну, тому що не полишав думки про встановлення свого контролю над цим стратегічно важливим для неї регіоном. Керівники Антанти у відповідь готують інтер­венцію. За півтора місяця на Чор­номорське узбережжя висадилися французькі, англійські, грецькі, румунські, польські війська (близько 60 тис. вояків). Антанта допомогла білогвардійцям А. Денікіна відновлю­вати «єдину й неподільну» Росію. Директорія не могла протидіяти Антан­ті.

Початок другої радянсько-української війни

Радянська Росія намагалася надати своєму вторгненню в Україну замаскованого ха­рактеру: нібито цілком незалежна від Росії радянська Україна бореться з антинародним режимом, нав'язаним українцям іноземцями. 28 листопада 1918 р. сформовано Тимчасо­вий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим. З січня 1919 р. разом з армією цей уряд прибув до Харкова. 4 січня було утворено Український фронт під командуванням В. Антонова-Овсієнка. З Харкова радянські війська почали наступ у трьох напрямках: на Полтаву, Катеринослав і Донбас. Основні події наступу: 12 січня 1919 р, більшовицькі війська зайняли Чернігів; 16 січня - Директорія УНР, пересвідчившись у неможливості припинення воєнних дій шляхом дипломатичних переговорів, офіцій­но оголошує війну радянській Росії; 19 січня більшовицькі війська зайняли Полтаву, 27 січня -- Катеринослав; до кінця січня 1919 р. було повністю розгромлено лівобережне угруповання Директорії. 2 лютого Директорія та уряд УНР залишили Київ, переїхали до і Вінниці, 6 березня у Жмеринку; 5 лютого 1919 р. більшовицькі війська вступили до Києва (Богунський полк під командуванням М. Щорса, Таращанський полк під команду­ванням В. Боженка). Директорія зазнала поразки.

Причини поразки Директорії: 1)  неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим: державний апарат, армію, органи охорони громадсько­го порядку, систему законодавчих і виконавчих органів як в центрі, так і на місцях; 2) утрата Директорією підтримки більшої частини українського населення через непослідовну внутрішню і зовнішню політику; 3) недостатнє усвідомлення українським населенням загальнонаціональних інтересів, необхідності створення і зміцнення власної держави;  4) несприятливі зовнішні обставини.

Більшовицький режим в Україні

6 січня 1919 р. Тимчасовий радянський уряд України запровадив нову офіційну назву держави - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), яка зберігалася до січня 1937 р.

29 січня 1919 р. Тимчасовий уряд перетворено на постійний. Головою уряду став X. Раковський. Па місцях були сформовані органи з надзвичайними повноваженнями: революційні комітети (ревкоми) — опорні органи влади більшовиків, комітети бідноти (комбіди).

 У березні 1919 р. відбувся III з'їзд КП(б)У. Він взяв за основу для вироблення Конституції УСРР прийняту в липні 1918 р. Конституцію РСФРР. Відразу після цього партійного з'їзду більшовиків у Харкові розпочав роботу III Всеукраїнський з'їзд Рад. Він прийняв першу Конституцію УСРР. Згідно з нею найвища влада в республіці належала Всеукраїнському з'їздові Рад, а в період між з'їздами Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК), головою якого став Г. Петровський.

1  червня  1919 р.  було опубліковано декрет ВЦВК,  згідно з яким РСФРР й УСРР, уклали військово-політичний союз.

Воєнні дії українських армій

Боротьбу проти більшовиків і денікінців вели українські армії С. Петлюри (УНР) та УГА (ЗУНР). Для координації їхніх дій був утворений Штаб Головного отамана на чолі  з генералом М. Юнаковим. Унаслідок спільних дій українські армії ЗО серпня 1919 р. визволили Київ від більшовиків. Одночасно з українськими частинами до міста увійшли білогвардійці. Не порозумівшись з ними, українські війська відступили з Києва. Незабаром між білогвардійцями і українськими військами почалися воєнні дії. Невдала спроба визволення Києва прискорила остаточну поразку українських армій, які змушені були воювати з більшовиками, білогвардійцями і поляками одночасно. 5 листопада 1919 р. УГА перейшла на бік А. Денікіна. Директорія розпалась. Війська С Петлюри ще деякий час воювали. Було вирішено застосувати методи партизанської боротьби. Це була спроба зберегти  армію. Частина військ УНР і генерал М. Омелянович-Павлепко 6 грудня 1919 р. вирушили  в рейд тилами денікінської і Червоної армій (Перший зимовий похід військ УНР), який  тривав п'ять місяців. Навесні 1920 р. війська перейшли в зайняті поляками райони.

Варшавська угода між УНР та Польщею

У 1920 р. загострилися відносини між Польщею та радянськими Росією й Україною че­рез установлення кордонів між цими державами. Уряд Польщі відмовився під пропозицій УСРР і РСФРР, сподіваючись у ході війни захопити всю Галичину і Волинь. Незадовго до вторгнення в радянську Україну Польща уклала Варшавську угоду з УНР (21 квітня 1920 р.), яка шукала союзника для боротьби проти більшовиків. Зміст Варшавської угоди: Польща визнає УНР і владу Директорії; збройні сили Петлюри пере­даються в підпорядкування польському командуванню; утримання польських військ на те­риторії України є справою українського уряду; озброєння петлюрівських дивізій здійснює польський уряд; УНР і Польща зобов'язуються спільно воювати проти радянських Росії й України та ін. Варшавська угода мала принципові для України недоліки: 1) ставила УНР у залежне становище від Польщі; 2) суперечила Акту злуки УНР і ЗУНР; створювала законні підстави для знищення ЗУНР; 3) залишала в межах Польщі українські землі: Холмщину, Підляшшя, Посяння, Лемківщииу, Західну Волинь, Східну Галичину, частину Полісся.

            Війна розпочалася 25 квітня 1920 р. спільним наступом армій Польщі (40 тис. осіб) та УНР (15 тис. осіб) на Київ та Правобережну Україну. Узявши Житомир, Бердичів, Ко­ростень, війська Пілсудського 7 травня 1920 р. зайняли Київ. Населення зустріло поль­ську окупацію ворожо.

У травні 1920 р. радянські Росія та Україна об'єднали збройні сили для контрнаступу, який розпочався 26 травня. 12 червня радянські війська відвоювали Київ. Після визволення Правобережжя вони вступили на землі Західної України, витіснили поляків з Білорусі. У другій половині липня 1920 р. радянські війська вступили на територію Поль­щі. Згодом почалися наступи на Варшаву та Львів. Армія С. Петлюри воювала на Правобережжі до повного виснаження сил. У серпні-вересні більшовицькі війська, не зумівши взяти Варшаву та Львів, почали відступати. Петлюрівські війська у листопаді відступи­ли на територію Польщі.

У жовтні 1920 р. сторони, що воювали, уклали перемир'я, а у  березні 1921 р. підписали Ризь­кий мир: 1) Польща визнавала радянську Україну; 2) до Польщі відійшли Західна Волинь, Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західне Полісся; 3) Польща зобов'язувалася до­тримуватись національних прав українців, які проживали на її території.

Підписання Польщею перемир'я з радянською Росією означало розрив поляків з УГА. Після тяжких боїв проти радянських військ армія УНР перестала існувати. Рештки української армії були інтерновані на польські території. Але боротьба регулярних україн­ських військ за незалежність України не припинялась. У листопаді 1921 р. була сформова­на Українська повстанська армія (загони добровольців із полонених у польських таборах українців), яка розгорнула наступ в Україну (Другий зимовий похід), який завершився 23 листопада 1921 р. Учасники рейду були оточені і розгромлені на Житомирщині (м Базар). Лише невелика частина на чолі з генерал-хорунжим Ю. Тютюнником вирвалась з оточення, а більшість потрапила в полон. Після цих подій збройна боротьба військ УНР за незалеж­ність України завершилася.