Введенський жіночий монастир у Ніжині

Сімнадцяте століття… Дуже неспокійним воно видалося для України. Вона пізнала велич козацьких перемог і гіркоту втрат, злет духовності і розбрат між тими, хто прагнув посісти найвищі посади.  

Жовті Води, Збараж, Берестечко… В цих та десятках інших місць українські козаки відзначалися своєю звитягою і хоробрістю, дивували світ неймовірними вчинками і подвигами. І завжди поруч з ними незримо були присутні їх вірні подруги – жінки, матері, сестри.  Вони виконували не менш складну роботу – доглядали домівку, вели господарство, піднімали і виховували дітей. І вважали себе щасливими, залишаючись бути вірними своїм чоловікам, навіть коли гинув козак (звичайна на той час річ!). Деякі жінки йшли в монастир, ставали черницями, продовжуючи молитися  за його душу. Такою була доля і Ганни Бреславської  - вдови стародубського полковника.

Глибоко переживаючи смерть чоловіка, вона вирішила цілковито присвятити решту життя служінню Богові, а для молитов за покійного і за себе відкрила в Ніжині монастир. Купивши у кількох міщан  землю,  збудувала невеликі келії для престарілих і бідних. До неї почали приходити люди, кількість монашок постійно збільшувалася, територію довелося розширювати. Потім звели 2 церкви: одну в честь введення Богоматері в храм, а другу – в ім’я пророка Іллі.

Так починалася історія монастиря… Було  це  приблизно 1660 року.  А далі – невсипуща праця і молитви, прагнення допомогти всім бажаючим, чомусь навчити, полегшити страждання.

   В 1756 році поблизу  монастиря зайнялася пожежа, яка перекинулась на монастир і полум’я, немов червоні язики дракона, зжерло тоді обидві  церкви і келії. За народними переказами на попелищі церкви святого Іллі знайшли три неушкоджені ікони – Печерської Богоматері, Спасителя та пророка Іллі. На останній з них срібна дощечка з написом: «Цей чудотворний образ в обитель святую передав воєвода ніжинський Микита Іванович Акинфов в 1692 році». Ці три ікони пізніше особливо шанували в монастирі і їх прикрасили срібними ризами. Від пожежі врятували небагато речей, серед яких позолочена чаша, подарована в 1732 році Іллінській церкві отцем Іларіоном Пироцьким, Євангеліє 1717 року, ще деякі древні книги. Пожежа буквально знищила святу обитель. Ігуменя Елевферія, бабуся ніжинського війта Івана Тернавіота, яка прийняла управління монастирем  у 1747 році, залишилася зі своїми черницями під голим небом. Але вже незабаром стараннями ігумені тут виросла нова дерев’яна Іллінська церква, почали відбудовувати келії. Пізніше на місці цього дерев’яного храму знайшли свинцеву дощечку з написом : «Основана ця трапезна церква в честь і пам’ять святого пророка Іллі Фесвитянина в ніжинському дівочому монастирі при ігумені Елевферії. Покладені тут мощі св. російськ. кн. Олександра Невського року 1757 м. січн. 12 д.»

 Завдяки зусиллям ігумені Аполлінарії, яка прийшла з Київського Богословського монастиря на згарищі звели і освятили камінний храм  Введення Богоматері. 200 років простояв храм, та настали інші часи.

Друга половина ХХ ст… Довгі роки тут стояла цілковита тиша і порожнеча, хіба що за вікнами та ще зрідка під високим склепінням чувся безладний хор горобців. Долівка, вимощена мармуровими плитами, бачила на собі нагромаджені дошки, стовпи, залізяччя, бочки. Замість іконостасу - пустка. На облупленому і потрісканому тлі стіни - бляклі  лики святих і ангелів. Їх очі сухі, а усмішки гіркі, елегантність та естетизм мов контраст до занедбаного інтер’єру. Крізь мереживо скла  на вікнах пробиваються сонячні промені, розтинаючи повітря блідими смугами.

В ніші зберігалися ікони, книги, рушники, предмети церковного вжитку, серед яких особливо цінним був хрест із написом: «1771 р. Зроблений цей хрест коштом козаків бувшої Січі, жителів ніжинських Данила Коцюба та Івана за спасіння душі, в храм Введення пр. Богородиці в монастир дівочий». Всі ці цінності безслідно зникли у 20-х роках минулого століття, як нова влада монастир закрила, а черниць спочатку «підселила» в Благовіщенський чоловічий монастир, а згодом і зовсім розігнала. Стіни монастирські можуть витримати і розбійницькі набіги, і облогу завойовників.

 Боляче дивитися на тепер обезглавлену дзвіницю, яку вимурували в 1814 році при ігумені Варвари Стороженковій. Її ж стараннями звели і камінний  Іллінський храм, з якого наші сучасники збудували сарай.

     Мовчать ці стражденні споруди й про долю інших наставниць, які тут жили і своїм духовним служінням очищаючи не тільки себе, а й оточуючий світ. З 1775 року монастирем управляла грекиня  ігуменя Єфросинія. При ній ще живою була 95-літня інокиня Марія, дочка прилуцького священика, яка провела в ніжинському монастирі біля 80 років. Особливо багато зробила для обителі ігуменя Панкратія Чернова (дочка почесного ніжинського громадянина Семена Чернова) і скарбниця, а згодом  ігуменя Смарагда. Вони вимурували огорожу,  розширили теплу церкву(1850), побудували двоповерховий корпус для інокинь (1857), тепер це житловий будинок з нарощеним третім поверхом.

У 1860 році померла ігуменя Панкратія і Смарагда взяла на себе управління монастирем (як розповідали нам черниці, вона страшенно не хотіла брати на себе таку відповідальність, але обіцянка сестрам змусила її змінити своє рішення – і, як показав час, монастир від цього тільки виграв). Через три роки Смарагда відкрила при ньому  училище для дівчат. Тут вивчали Закон Божий, російську мову, російську словесність, російську історію, загальну та російську географію, арифметику, французьку мову. Крім того, дітей навчали церковному співу, рукоділля і музики. Щосуботи учні співали літургію та читали церковні тексти у храмі. З 1863 по 1867 роки училище підготувало 66 дівчат (перший випуск), з них 25 - безкоштовно. У 1868 році навчальну програму розширили, училище стало трикласним. Курс навчання у кожному класі – дворічний. Осягнути багаті монастирські традиції просто неможливо. Тоді ж при ігумені Смарагді в монастирі відкрили іконописну школу, в якій обдаровані сестри навчалися іконопису.

      Одночасно з іконописною майстернею працювала й іконостасна, якою керував ніжинський майстер Балабан. Добре розвинутим було в монастирі золотошвейне мистецтво. Ніжинські майстрині поновили різницю Чернігівського архієрейського будинку, пошили нове архієрейське облачіння на замовлення Єлецького монастиря Чернігова, виготовили плащаницю для Іллінської церкви в Києві.

Маючи на залізничному ніжинському вокзалі свою каплицю, черниці пропонували тут у кіоску зроблені ними торбиночки, шиті золотом черевички та гаманці. Заможні батьки замовляли у Введенському

монастирі посаг для своїх дочок.

       За ігумені Смарагди відкрили також монастирську лікарню. Навпроти обителі, через дорогу, спорудили кам’яний двоповерховий будинок для мандрівників (тепер училище культури). Смарагда збудувала також кладовищенську церкву в пам’ять ікони Божої Матері «Утоли мої печалі». Цей храм,  як і прилегле до нього Богословське кладовище, сьогодні зруйнований.

 Наприкінці XIX –  на початку ХХ століття у Введенському монастирі було більше 200 монашок. Вони  вели своє господарство, утримували млин, 30 десятин землі.  Кожна з них бачила сенс життя у двоєдиному: праці і молитві. Через них морально вдосконалювали себе і наближалися до ідеалу святості.

1936 року радянська влада закрила монастир.

Роки минули і забулись дати,

У монастир вселилися солдати.

І вперто, вперто  чоботи ходили

По тій траві,  що виросла з могили.

На місці маршів і пустої слави

Від тих  церков лишилися халяви.

У 1941-му тут утворили парафію, але згодом ліквідували. На 1998-й рік обитель стала руїною, смітником і хащею.

Чорні  мурашки, чорні мурашки

Йдуть в монастир, де молились монашки,

Попід листками попід гілками

Душі несуть, оповиті гріхами.            

Чорні мурашки, чорні мурашки

Чом же ви молитесь, ви ж не монашки,

Як же говіти вам – стільки не їсти?

Й  церкву давно вже знесли атеїсти.

Де ота віра, де ота сила,

Що вас у місце святе запросила?

Чорні мурашки, чорні мурашки

Йдуть в монастир, де молились монашки.

Саме таким побачила монастир матушка ігуменя Антонія, яка отримала благословення відроджувати обитель. І знову закипіла робота…

У  2000р. в житті Введенського монастиря сталася видатна подія: черниці отримали у подарунок створений у 16-му столітті список з відомої Толзької ікони Божої Матері. Надіслала його у Ніжин ігуменя Толгського Введенського монастиря Варвара, яка народилася на Чернігівщині. За складеним у ХVІ столітті «Оповіданні», оригінал ікони Божої Матері Толзької був дивно відкритий 1314-го року. У Толзькому монастирі цей список мироточив. Сталися від нього дива і в Ніжині. Зважаючи на прохання тих, хто не може відвідати Ніжин, сестри Введенського монастиря вже здійснили з іконою Толзькою мандрівки у різні місця України. Святиня відвідала Київ, Одесу, Запоріжжя та інші куточки нашої батьківщини.

Ще однією святинею Введенського монастиря є ікона Божої Матері «Достойно есть», написана 1885 року на Афоні та подарована кілька років тому архімандритом Херувимом, який мешкає на Чернігівщині.
…Як і на фото початку ХХ століття, панорама монастиря велично здіймається над старовинною огорожею  і ще  здалеку відкривається жителям Ніжина. Красується невеликий, але затишний Введенський храм, милують  очі доглянуті келії, сад, квіти. Та німим докором дивиться на світ і людей напівзруйнована дзвіниця, яка все ще чекає свого часу. Значну частину території монастиря віддали під військове містечко. Назавжди втрачена Іллінська церква, з руїн якої звели келії для монашок.

Воістину, краса і біль України…