Вареники

Батько наш поїсти неабиякий мастак,

Що не зварить йому мати – все йому не так.

Вередує: «Як з’їдаю твій обід –

Наче гирю закладаю у живіт!

Он торік я в ресторані, - каже, - був -

Ледве миску з деваляєм не ковтнув.

Там таку дають підливку – смак і шик!

З нею з’їсти можна власний черевик.»

Раз в неділю ми зосталися одні.

Сидимо удвох, немов на видання.

Ми із батьком зажурились, сидимо,

Він наліво, я – направо – плюємо.

«Не залишили нам їсти, то й нехай.

А ми зваримо вареники давай».

Налили ми в ночви свіжої води,

Півмішка муки насипали туди,

Тісто круто  замісили, та й січем,

Я – ножакою, а батько – сікачем.

В казані кипить, аж піниться, вода,

Я ліплю, а батько мій вареники вкида.

На вустах у мене тісто, в батька – сир,

Він по кухні походжа, як командир.

«Хай живіт у мене лопне, а жінкам

Отакунького вареничка не дам».

В казані вода вирує, булькотить,

Сир гарячий нам на голови летить.

Покипіло так не більше двох годин.

Бачим – збились всі вареники в один.

Ми вареник той штовхаємо до дна,

А він лізе, випирає з казана.

Батько каже:

«Ну, нехай вже буде так,

Покуштуємо, яке ж воно на смак».

Поділили ми вареник, сидимо,

Я виделкою, він – ложкою – їмо.

Я помалу ремигаю, він жує,

«Ну, - цікавится, - як враження твоє?»

Я показую на пальцях і стогну,

Зуби злиплись, язика не поверну.

В батька очі лізуть в лоба – не ковтне,

Просить: «Стукни по потилиці мене!»

Я як двину його в шию кулаком,

Тут, нарешті, нам полегшало обом.

Те, що я не з’їв і батько не доїв

Потягнули кабанові ми у хлів.

А кабан понюхав тісто, кашлянув,

Перекинувся в баюру і заснув.

Батько штовх його: «Пардон, мосьє кабан,

Вибачайте, я не знав, що ви гурман.

Може, й ви вже захотіли в ресторан?»

І надів йому на голову казан!