Одеса

“Як пройти на Дерібасівську?” –  одне з перших питань з яким гості Одеси звертаються до місцевих жителів.

Про цю вулицю складені пісні і вірші, її увічнили в своїх творах композитори, письменники, фейлетоністи. Тут можна  побачити пам'ятник градоначальникові Одеси Йосипу Дерібасу, відкритий до 200-ліття міста; Рішельєвський ліцей, який відвідували польський поет Адам Міцкевич, О.С. Пушкін, М.В. Гоголь, де працював геніальний хімік Д.І. Мендєлєєв; Міський сад, який було вирощено у безводному степу. Це вулиця численних кафе, барів, торгових центрів, місце народних гулянь і карнавальних ходів.

Чудові сатирики, уродженці Одеси, Ілля Ільф і Євгеній Петров мали рацію коли писали:  "Спросите одессита, какая самая красивая в мире улица, и он, не задумываясь, ответит: Дерибасовская". Як в кожному жарті, і в цьому - тільки частка жарту. Тому що одесити і гості міста, сприймають Дерібасівську не як ряд архітектурних пам'ятників і нагромадження значної кількості торговельних центрів, кафе та ресторанів, а як легенду міста, його душу.

Однак,  це далеко не перша і єдина назва цієї вулиці. Спочатку вона  називалася Гімназійською, оскільки на ній знаходилася тоді єдина міська гімназія,  яка на початку XIX століття  стала Рішельєвським ліцеєм. З 1811 року по 1920 рік – Дерібасівська,  на честь Йосипа Дерібаса, а з  1920 року – вулиця Лассаля - на честь діяча німецького робочого руху Фердинанда Лассаля. З 1938 року – це  вулиця Чкалова на честь загиблого льотчика В.П. Чкалова. І нарешті знову Дерібасівська - з 1941 року і до наших днів.

Свою назву вулиця одержала на честь відважного воєначальника, керівника штурму фортеці Хаджибей Йосипа (Хосе) де Рібаса.

Замок Хаджибей  стояв там, де нині стоїть ряд будинків обмежений з одного боку  Воронцовським провулком, з іншого – Приморским бульваром. Фасад замку складався з чьотирикутної башти, з воротами посередині, і двох круглих зубчатих башт по кутах з бійницями.

Фортеця була оточена високими зубчатими стінами. Гарнізон був незначний, всього 300 чоловік, під командою двухбунчужного паші, при 12 гарматах артилерії. Але головним захистом замку був турецький флот, що крейсував біля берегів Хаджибея.

Під командуванням Дерібаса, військами полковника Хвостова, загонами генерала Гудовича і флотилією графа Войновича 14 вересня 1789 року фортецю вдалося взяти. Новий російський кордон, що йшов від Буга до Дністра, уздовж північного берега моря, опинився під загрозою ряду турецьких фортець, які складали укріплений ланцюг: Ізмаїл, Аккерман, Бендери і Хотин. З'явилася необхідність захистити нові кордони від турецьких укріплень.

27 травня 1794 року послідував Високий указ яким Дерібаса було призначено головним начальником військової гавані з усіма випливаючими з цього повноваженнями. Але чому саме йому, суто військовій людині, яка ніколи не займалася будівництвом гаваней,  був відданий цей наказ? Відповідь на це питання полягає в особі самого адмірала і обставинах його діяльності.

Фамільний рід адмірала мав іспанське походження, але сам він народився в Італії, в Неаполі. Він служив в полку короля Фердинанда. У вісімнадцять років став капітаном, а після цього перейшов на службу в російську ескадру, яка базувалася в Неаполі.

У Петербурзі двадцятирічна молода людина стала відома не тільки знанням європейських мов, але і своїм Проектом моста через Неву, про який він робив доповідь в Петербурзькій Академії Наук. В армії, під час війни з Туреччиною, він пройшов всі ступені службових сходів від волонтера до адмірала.

На Україні, в Південній армії, створив перший полк драгун, а при взятті Очакова реалізував власний Проект підняття з мілководдя затонулих суден і, після їх ремонту, збільшив чисельність своєї флотилії.

Дерібасу і його підлеглим належало вирішити важке завдання: на абсолютно порожньому місці необхідне було побудувати три гавані,  заснувати місто і заселити його. Через труднощі з вирішенням цих питань Йосип Дерібас визнав за необхідне утворити "экспедицию строения гавани и города Хаджибея с купеческою пристанью".

На чолі цієї  експедиції було призначено інженера Франца де Волана. Завдання заселення міста було найважчим зі всіх завдань, які належало вирішити Дерібасу. Роздачею ділянок і видачею відкритих листів на їх володіння, за дорученням Дерібаса, займалася заснована ним експедиція.

На пам'ятнику першобудівник Одеси зображений з лопатою, а в руці тримає план міста. Пам'ятник Йосипу Дерібасу створений архітектором А. Князіком.

Що стосується первинного складу населення міста, то, судячи за всіма даними, росіян і українців було не багато. Між іноземцями переважали греки і італійці, євреїв на той час поселилися всього п'ять. Для нових переселенців зводилися будинки, в яких вони могли жити 1 рік, а потім – або придбати їх за гроші, з розстрочкою оплати на 5 років, або побудувати свої власні; крім того надавалася грошова допомога до 150 рублів на кожну сім'ю.

22 серпня (2 вересня) 1794 року урочисто, в присутності перших осіб краю, на чолі з Й.М. Дерібасом, були закладені церкви св. Миколая на майбутній Соборній площі та св. Катерини на майбутній Катериненській площі і проведена перша борозна під фундамент міських будівель.

В той же день заклали фундамент великого та малого молу для гавані гребних суден, елінгів і верфей, двох пристаней з набережними. З другої половини ХІХ ст. цей день – 2 вересня став відзначатися, як День народження міста.

А 1795 рік ознаменувався появою в офіційних документах нової назви міста – Одеса. За історичними даними окремого наказу про перейменування Хаджибея в Одесу не існувало. Існує легендарна, документально не підкріплена гіпотеза про те, що ця назва була запропонована Імператорською Академією Наук.

Є також розповідь О. Орлова про придворний бал 6 січня 1795 р., на якому Катерині ІІ запропонували перейменувати Хаджибей іменем давньогрецького міста Одессоса, яке за даними науки того часу, колись існувало приблизно у цьому районі. У відповідь Катерина ІІ дала свій варіант назви: те ж ім'я міста, але жіночого роду – Одеса.

Існує ще одна версія пов'язана з назвою міста. Провівши геологічну розвідку місця, де Одесі ще належало відбутися, командир групи доповів Дерібасові, як годилося, французькою мовою:"Assez d'eux" ("асі д'о - "води досить"). Але вже з перших днів життя нового міста виявилося, що з прісною водою тут не все гаразд. Сталося якраз навпаки - води явно бракувало. І тоді Дерібас нібито вимовив "асі д'о" навпаки, справа наліво. Так з'явилася звучна, романтична назва "Одеса"...

При Дерібасі було розпочато будівництво порту, зводились торгові приміщення,  засновано біржу, розпочав діяти міський магістрат. Місто заселялося і приймало вигляд абсолютно відмінний від старого поселення турецької епохи. Проте велика частина задумів Дерібаса  так  і не була реалізована, бо вже в кінці 1797 року він покинув Одесу назавжди.

Після від'їзду до Петербургу Дерібас не забував своє місто, допомагав йому і бувшим своїм підлеглим. Не без його участі Одеса була врятована від запустіння коли місто попало в немилість до Павла І.

Як відомо, 27 травня 1794 року Катерина II видала указ про будівництво в Одесі морського торгового порту, який повинен був стати найбільшим на півдні Російської імперії. Проте цей указ за життя імператриці не було виконано.  Павло I збирався відмінити її указ, виправдовуючи це великими фінансовими витратами.

Знаючи особливу пристрасть Павла I до помаранчів, Дерібас доклав зусиль до того, щоб одеські купці терміново, під конвоєм Феногарійської грецької гвардії,  доставили декілька возів екзотичних фруктів до царського столу. 

Наступного дня після отримання щедрого подарунка, оцінивши винахідливість одеситів, задоволений імператор підтримує Одесу, виділивши їй 250 тисяч рублів на міські потреби. Одесити вклали ці гроші в ломбарди, примноживши цим їх кількість у декілька разів. З тих пір порт почав активно будуватися, а Одеса - розцвітати.

Вирішивши віддати належне фрукту, який врятував Одесу, 2 вересня 2004 року на День міста, одесити встановили пам'ятник "Апельсину". Пам'ятник  являє собою встановлений на постаменті помаранч з вийнятою долькою. На її місці - фігура російського імператора Павла I. Скульптурна композиція включає трійку коней і колеса воза, які символізують доставку дару до Північної Пальміри.

Зверху розташовані найвідоміші будівлі Одеси - Оперний театр і Спасо-Преображенській собор. Щоб ці будівлі архітектурно не "розчавили" помаранч, їх зробили абрисними, тобто контур будівель виконано з брусків бронзи товщиною в сантиметр так, щоб крізь них просвічувало небо. Згодом одесити охрестили  цей памятник "пам'ятником хабару".

Спочатку пам'ятник був встановлений на перетині  Ланжеронівської і Пушкінської вулиць, а  в липні 2007 року, на підставі рішення Містобудівної ради,  пам'ятник "Апельсину" був переміщений  на бульвар Мистецтв (нині бульвар М. Жванецького).

За адресою вулиця Дерібасівська, 5 нас зустрічає пам'ятник архітектури споруджений  архітектором Ф.В. Гонсіоровським  у середині ХІХ століття. Серед одеського бомонда того часу це місце було добре відомо як "Меблированные комнаты господина Периса". Тепер, в прекрасно відреставрованій історичній будівлі, розмістився  4-х зірковий готель "Континенталь".

На розі Рішельєвської і Дерібасівської, 12  розташований кам'яний велетень - будинок Новікова зведений архітектором С.А. Ландесманом в 1912 році для нащадка засновника канатного виробництва в Одесі купця Новікова.

Навпроти, за адресою Дерібасівська, 13, на місці де колись стояв  будинок архітектора Ф. Фраполлі, знаходиться будинок зведений архітектором Ф. Боффо  в 1828 році. Сьогодні  тут розташовується готель "Фраполлі" з  надбудованим четвертим поверхом фасадним флігелем.  Фасад готелю  прикрашений витонченими балкончиками. Поряд з готелем цілодово працює  ірландський паб "Мик О'Ниллс"  де можна гарно провести час та скуштувати справжнє нефільтроване пиво, або замовити чашечку духм'яної кави. 

Не секрет, що літературне життя Одесі дав Олександр Пушкін і майже вся Дерібасівська вулиця - це звучні строфи пушкінських віршів.  З вікон готелю "Рено" на Рішельєвській ріг Дерібасівської, куди поет переїхав з готелю "Северная",  він міг милуватися морем. В "Евгении Онегине" він увічнив чимало сторінок побуту і суспільного життя Одеси:

Я жил тогда в Одессе пыльной...
Там долго ясны небеса,
Там хлопотливый торг обильный
Свои подъемлет паруса;
Там все Европой дышит, веет,
Все блещет югом и пестреет
Разнообразностью живой.
Язык Италии златой
Звучит по улице веселой,
Где ходит гордый славянин,
Француз, испанец, армянин,
И грек, и молдаван тяжелый,
И сын египетской земли,
Корсар в отставке, Морали.

З уривків  "Путешествия Онегина", мабуть, самої автобіографічної частини романа:

Шум, споры - легкое вино
Из погребов принесено
На стол услужливым Отоном,
Часы летят, а грозный счет
Меж тем невидимо растет.

До цих рядків Пушкін зробив власну примітку в романі: "Отон - известный ресторатор в Одессе". В сорокових роках минулого століття тут, на Дерібасівській, на ресторації Отона самим ресторатором була встановлена бронзова дошка з цими строфами,  відлитими на ній. Будучи схильними до перебільшень одесити стверджували, що ця дошка з "чистого золота" – мабуть,  тому вона і пропала десь на початку ХХ століття.

Неподалік від ресторації Отона (будівля її не збереглася)  у 1817 році було відкрито Рішельєвський ліцей, попередник Новоросійського університету, який відвідував і колишній царськосільський ліцеїст Олександр Пушкін.

У рукописному журналі ліцею, що зберігся до наших днів, переписані чиєюсь рукою вірші молодого поета. А ось і друкарське підтвердження вихованця ліцею М. Тройницького: "Стихи поэта перечитывали, переписывали, затверживали на память; некоторые из его не напечатанных стихов ходили у нас по рукам в рукописях, как запрещенные...".  

У будинку на розі Дерібасівської і Катериненської, побудованому на початку XIX століття архітектором Ф. Шалем, де поміщався Рішельєвський ліцей (його ще називають  "будинком Вагнера" на ім'я першого власника, купця Вільгельма Вагнера), встановлена меморіальна дошка, що воскрешає в пам'яті ще одне велике ім'я в світовій літературі - польського поета Адама Міцкевича.

Всупереч колись поширеній легенді, Пушкіна в Одесі Міцкевич вже не застав: "запізнився" приблизно на півроку  і познайомився з ним пізніше. Як підкреслив М. Рильський в статті "Адам Міцкевич"  поет "був гостинно і ласкаво прийнятий передовою російською інтелігенцією", але зовсім не властями.

У приміщенні ліцею його поселили, але під приводом відсутності вакансій до викладання не допустили. Не пояснювати ж було ссильному поету, що в столиці вирішили не залишати його на службі в Рішельєвському ліцеї і взагалі на півдні країни. Так і прожив він в ліцеї дев'ять місяців і виїхав до Москви 29 жовтня 1825 року.

Літературна біографія Рішельєвського ліцею, його роль в суспільному житті міста велика. Вихованцями ліцею були декабрист О. Корнілович, учитель К.Е. Ціолковського – М. Федоров, літературознавець і філософ М. Бахтін, тут викладав великий хімік Дмитро Менделєєв, зустрічався з ліцеїстами великий російський письменник Микола Гоголь.

А навпроти Рішельєвського ліцею - будинок, що належав Матільді Санц. Цей будинок знаменитий ще тим, що в ньому проживав В. В. Кандінській  – живописець, графік і теоретик образотворчого мистецтва, один з основоположників абстракціонізму.  У 1871 році сім'я Кандінського оселилася в Одесі, тут майбутній художник закінчив гімназію, здобув  художню і музичну освіту.

Пам'ятниками архітектури стали будівлі, збудовані архітектором Торічеллі, серед них і будинок  розташований на Дерібасівській, 27 – власний будинок видатного одеського архітектора Джордано (Григорія) Торічеллі, збудований ним в 30-х роках ХІХ століття. 

Пізніше, на прилеглій до будинку невеликій ділянці Грецької площі, Торрічеллі пристроює овальну галерею. Наступні власники будинку, сімейство комерсантів Ведде, змінюють галерею і понині існуючою триповерховою спорудою, повністю переоблаштовують фасадну частину будинку, яка виходить на Дерібасівську, відкривши там фешенебельний магазин. Саме на місці цього магазину розташовується відомий всім одеситам  "Будинок книги".

Слід зазначити, що Дерібасівська традиційно була вулицею книжкової торгівлі. Тут діяли книжкова лавка і бібліотека для читання П. Григор'єва (1838);  книжковий магазин Е. Распопова (1899). На верхньому поверсі будинку Вагнера з 1860 року поміщався магазин і видавництво Веліканова де в 1861 році був виданий двотомник творів українського поета і драматурга Г.Ф. Квітки-Основ'яненка.

Безліч разів приїжджала до нашого міста велика українська поетеса Леся Українка. І щоразу вона приходила на Дерібасівську. Не просто, щоб пройтися по центральній вулиці, не для того, щоб посидіти в кафе. Тут на Дерібасівській, 31, ріг Колодязного провулка був книжковий магазин Розова. Саме в цей магазин Леся Українка відправляла, привозила і залишала на комісію свої книги. Звідси її слово, її вірші йшли до читача. Одесі присвячений цикл її віршів "Подорож до моря".

А поряд дивовижний пам'ятник архітектури модерна побудований за проектом талановитого одеського архітектора  Льва Влодека - готель "Велика Московська".

Готель був відкритий в 1904 році і мав 75 номерів, ціною від 1 рубля на добу. У готелі були ресторан, підйомна машина (ліфт), парове опалювання, ванни, душові та інші зручності необхідні для комфортного мешкання.

"Велика Московська" увійшла до літератури завдяки І. Ільфу і Є. Петрову. Тут на початку 20-х років знаходився "Одеспродгуб", де працювали К. Паустовський, І. Ільф, Є. Петров. Ця контора виведена сатириками під назвою "Геркулес" в романі "Золотой теленок". Сьогодні цей готель перебуває на реконструкції, хочеться вірити що його зовнішній вигляд буде збережено для нащадків.

На протилежній стороні, за адресою Дерібасівська, 24 знаходиться невеликий двоповерховий будинок - старожил Одеси і Дерібасівської, він був побудований не пізніше 1797 року для Фелікса Дерібаса за проектом архітектора Ф. Фраполлі.

Перед нами майже ровесник міста, одна з тих унікальних будівель, в стінах яких творилася одеська історія. У різні часи тут розташовувалися готель "для приїзду генералітету", Будівельний комітет і перша міська друкарня, дипломатична канцелярія, в якій числився чиновником засланний О.С. Пушкін тощо.

Поряд, на розі вулиць Дерібасівської і Гаванної донедавна знаходився кінотеатр "Уточкіно". Це  був один із найстаріших кінотеатрів в Одесі. Названий  на честь знаменитого одесита Сергія Уточкіна, якого знала і любила вся Одеса. На сходах кінотеатру 2 вересня 2004 року було відкрито пам'ятник  цьому безстрашному спортсмену і великому мрійнику. Яхтсмен, плавець, футболіст, велосипедист, мотогонщик, автомобіліст, аеронавт, авіатор, - не було виду спорту, в якому він не добивався перемог.

Насправді колишній кінотеатр не належав Сергію Уточкіну, його відкрили брати знаменитого атлета - Леонід і Микола. Вони вирішили заснувати своє підприємство, щоб допомогти брату, який опинився у важкому становищі.

Розпачали справу з того, що на другому поверсі будинку на Дерібасівській прибрали простінки трьох кімнат і обладнали невеликий, але затишний зал для глядачів, який урочисто відкрили 3 жовтня 1913 року. 

Після революції кінотеатру залишили ім'я С.І. Уточкіна - людини, що прославила своє місто на багатьох спортивних аренах миру, кумира одеситів. На той час Сергія Ісаєвича вже не було в живих. Він помер від запалення легенів у 1916 році.

В радянську епоху кінотеатр декілька раз перейменовували ("Червоний льотчик" (1925), "Червоний залізничник" (1932), ім. В.В. Маяковського (1956)), будівля його поступово занепадала, кінотехніка зношувалася. А після пожежі у 1998 році він був закритий.

З реконструкціїї у 2000 році почалося нове, але не довготривале, життя кінотеатру. Вже у серпні 2009 року на його місці  відкрито ресторан.

Напевно багато хто чув  цю пісню  про пивну на Дерібасівській:

На Дерибасовской открылася пивная,
Там собиралася компания блатная,
Там были девочки Маруся, Роза, Рая,
И с ними вместе Васька-Шмаровоз...

Безперечно, ця пивна не що інше, як "Гамбрінус". Дореволюційний "Гамбрінус", який утримувала Пауліна Гоппенфельд, знаходився в підвалі будинку  між Дерібасівською і Міським садом , вхід був з двору,  вивіски ніякої не було, тому навіть постійні відвідувачі часто вмудрялися оминути його.

Нинішній "Гамбрінус"  теж в підвалі, але знайти його досить легко, вивіску видно здалеку. Що ж до внутрішнього убрання і загального настрою, то звичайно ж це не той заклад, який так легко, з неповторним смаком, любов'ю і шармом описав О.І. Купрін в своїй повісті "Гамбрінус" з головним  героєм - Сашкою-музикантом, який мав реального прототипа – віртуоза-скрипача Сендера (Олександра) Певзнера. До речі, в Саду скульптур Одеського літературного музею встановлено скульптурну композицію "Пам'ятник Сашкі-музиканту".

Не той підвальний кабачок куди стікався різношерстий люд з порту, вузьких одеських вулиць, наперед передчуваючи бурхливу веселість. Там, в далекому 1904-му році "вместо столов были расставлены на полу, густо усыпанном опилками, тяжелые дубовые бочки, вместо стульев – маленькие бочоночки", "каждый вечер играл для удовольствия и развлечения гостей музыкант Сашка", "буфетчица мадам Иванова, как капитан корабля из рубки с высоты своей буфетной стойки безмолвно распоряжалась прислугой".

Зараз  все трохи інакше. Стара пивна закрилася в другій половині 40-х років ХХ століття, а нова виникла неподалік в 1967 році. Назва така ж, і такі ж бочки замість столів, і пиво будь-якого кольору і на будь-який смак, тільки атмосфера дещо інша... Сюди приходять акуратні і інтелігентні відвідувачі і здебільшого – це іноземні туристи, які вважають за необхідне відвідати цей визначний об'єкт і послухати скрипаля, на жаль не Сашку, але такого ж віртуозного.

Під час останньої зустрічі одеситів з Дерібасом,  незадовго до його смерті (2 (14) грудня 1800 року), Йосип Михайлович сказав: "Из содеянного мною в этой жизни иных деяний почитаю важным основание порта и города, которому волею мудрой государыни дано чудное имя – Одесса – торговый путь, соединяющий народы обменом произведений рук их и разума".

За однією із версій 50-річний адмірал Дерібас помер вдома в ліжку, за іншою – в кареті по дорозі в царський палац. Дотепер існує версія, що це було отруєння.

Похований Дерібас на католицькому кладовищі Санкт-Петербурга. У 2005-2006 рр. одеська міська влада  вела переговори з міською владою Санкт-Петербурга про те, щоб перенести могилу Йосипа Дерібаса до Одеси, проте російська сторона не дала своєї згоди.

На постійне місцепроживання в Одесі залишився його брат - Фелікс Дерібас. Будинок Фелікса Дерібаса стояв в кінці вулиці Гімназійської, згодом Дерібасівської. І саме турботами Фелікса Дерібаса  в Одесі виник  і в 1807 році вже відкрився для всіх городян Міський сад.

Слід зазначити, що виконуючи обов'язки "головного начальника міста", Дерібас формально градоначальником не був з тієї простої причини, що Одеське градоначальство створювалося після його кончини.

А ось і головна прикраса Дерібасівської -  Міський сад, який був подарований місту Феліксом Дерібасом (братом Йосипа Дерібаса) 10 листопада 1806 року.

Брати Дерібас посадили найперші дерева в степовій Одесі. Регулярні і правильні деревонасадження в місті почав саме Фелікс Дерібас. Він здійснив мрію свого брата Йосипа, який пристрасно любив світ природи – рослинництво і брав участь в роботі комісії по деревонасадженнях Новоросійського краю.

З середини 2006 року Міський сад знаходився на реставрації, а в травні 2007 року знов відкрився для відвідувачів.  На його території встановлено ротонду і музичний фонтан, відремонтовані фасади, проведена заміна всіх комунікацій. А найголовніше – це те, що  після реконструкції Міськсад набув свого первозданного вигляду: сьогодні він такий як і у 1806 році.

Тут, у Міському саду, можна знайти дванадцятий стілець з гарнітура роботи Гамбса, що належав мадам Петуховій – тещі Кіси Вороб’янінова, який таки виявився золотим. Є тут і ставший вже візитівкою міста пам’ятник Леоніду Утьосову – знаменитому співаку, кіноактору і улюбленцю одеситів.

Навпроти Міського саду знаходиться неповторний  "Пасаж", знайомий кожному одеситу і більшості приїжджих. Пасаж по-французьки означає перехід. У перекладі, одне з  п'яти значень цього слова – це "коридор, по обох сторонах якого розташовані магазини".

Побудовано "Пасаж" в 1899 році по проекту архітектора Л. Влодека.  Весь фасад, внутрішня галерея "Пасажу" і обидва входи в неї з вулиць Дерібасівської і Преображенської щедро прикрашені ліпниною і скульптурними групами, які символізують добробут міста, заснований на морській і хлібній торгівлі.

Це скульптури Нептуна, богині родючості Церери, покровителя торгівлі Меркурія, ангели і ангелочки, каріатиди і атланти, міфічні крилаті істоти, парні скульптури – алегорії річок з прекрасними жіночими формами. Величезний скляний дах розсіює сонячне світло над всією галереєю, а в погожі вечори крізь нього мерехтять великі південні зорі.

"Пасаж" належав одеському підприємцю Мойсею Яковичу Менделєвічу, главі експортної компанії, що займалася хліботоргівлею.  Саме для нього і побудував Лев Влодек  це "величезне тістечко з кремом" (за виразом письменника Л. Славіна) – будівлю "Пасажу", яку згодом називали не інакше як "Пасаж Менделєвіча".

На той час "Пасаж" являв собою абсолютно новий тип торгового центру. По обох сторонах Г-подібного внутрішнього проходу розташовувалися торгові приміщення. Важко навіть перерахувати, скільки і яких магазинів, лавок, контор розташовувалося в "Пасажі Менделєвіча".

В цей комплекс входить і готель "Пасаж" з головним входом з боку Преображенської вулиці. Розкішний портал готелю обернений на Соборну площу - зелений острів серед міського шуму з відродженим Спасо-Преображенським собором.

Готель "Пасаж", "кращий на півдні Росії" - як писали на рекламних листівках того часу, відразу став предметом гордості одеситів і цікавості її гостей. Готель мав 132 номери, вартістю від 1 до 8 рублів на добу. Весь перший поверх був відданий під магазини.

Одразу після відкриття "Пасаж"  склав конкуренцію готелю "Франція", який був розташований за адресою Дерібасівська, 31 в будівлі, що збереглася до наших днів. Цю споруду архітектора Г.І. Торічеллі ще називають будинком Крамарьова. 

Цей будинок зберігає пам'ять про відвідування М.В. Гоголем Одеси. В сорокових роках ХІХ століття  тут поселився митний чиновник Лев Пушкін,  - молодший брат Олександра Пушкіна. Звернемося до спогадів за 1848 рік колишнього ліцеїста, а потім редактора "Одеського вісника" М. Тройницького, який в нотатках про Льва Пушкіна писав: "Жили мы с ним в одном доме - Крамарева... Пушкин жил на верхнем этаже... По выдержании карантина Гоголь навестил здесь Пушкина".

Сьогодні "Пасаж" удосконалюється, зберігаючи старі традиції. Магазини стали сучасними, та і сам готель значно більше відповідає нинішнім уявленням про комфорт. Незмінним залишається тільки престижність місця на якому знаходиться "Пасаж" – це відома у всьому світі,  неповторна і прекрасна  Дерібасівська.  Можна ще багато про неї розповідати, але поки що на цьому  і зупинимося.