Чернігово-Сіверське князівство

            Уперше на Чернігівщині людина з’явилася більше 150 тисяч років тому. В районі Новгород-Сіверська археологи знайшли багато пам’яток давньокам’яного віку. Найцікавішою пам’яткою цього періоду є унікальна стоянка первісної людини пізнього палеоліту, виявлена українськими археологами у 1908 році біля с. Мезин на Десні, за кілька кілометрів від Новгорода-Сіверського. Тут знайдені одні з перших в історії людства музичні інструменти, зроблені з кісток мамонта, а домашній посуд був розмальований меандровими візерунками. Такі ж візерунки лише через кілька тисячоліть з’являться у давніх греків та римлян.

            Приблизно в цей же час давня людина влаштовує стоянку недалеко від сучасного Славутича, за 1,5 км від села Мньов, на лівому березі Дніпра. Тут зустрічалися люди, що приїжджали з обох берегів Дніпра для обміну своїх товарів (звідси й назва села – від слів міняти, обмінювати). Саме поселення являло собою кілька десятків дерев’яних жител, що стояли в два ряди, утворюючи своєрідну вулицю-канал, по якому можна було під’їхати до будь-якого будинку і отримати потрібний товар. Самі ж будинки, ніби хатинки на курячих ніжках, стояли на високих дерев’яних сваях, які рятували від розливів Дніпра.

            Чернігів – одне з найдавніших міст Східної Європи. Виник він наприкінці VІІ ст. на древній землі племені «сівера, сівер» (сіверян), а пізніше став столицею князівства.

Перша писемна згадка про Чернігів належить до 907 року, коли київський князь Олег після переможного походу на Візантію зобов'язав греків «даяти уклади на руськиє гради: первое на Киев, та ж на Чернишов».

За переказами, першим князем Чернігова став князь Черни (Чорний), який загинув ще до прийняття християнства у битві з древлянами під стінами Чернігова. Його донька Чорна (Цорна), через яку, власне, і розпочалася битва, дізнавшись про смерть батька, покінчила життя самогубством аби не дістатися ворогам. Там, де загинув князь Чорний, був насипаний величезний курган висотою 15 і діаметром майже 40 м. Коли запалювали вогонь на вершині кургану, то світло від нього було видно на 30 км. З часом цей курган почали називати «Чорна могила», тобто могила князя Чорного.

Курган зберігся до нашого часу, тільки став він значно меншим,  а на вершині було встановлено пам’ятний знак, який повідомляє, що відкрив світові цю унікальну знахідку археолог та історик з Чернігівщини – Дмитро Самоквасов (1843-1911).

Чорна могила

Ця археологічна пам'ятка була розкопана у 1872—1873 роках. Знайдені в могилі речі та роз­міри кургану (одного з найбільших доби середньовіччя в Європі) свідчать, що це поховання князя. Нема сумніву, що тут знайшла вічний спокій людина, значна для свого часу і чернігівсь­кої   землі.

Місцевий володар був, мабуть, варязького походження, бо сло­в'янин навряд чи в останню дорогу взяв би з собою зображення бога Тора та ритони з турових рогів, срібну оправу яких прикра­шає сцена із скандинавського епосу.

В Чорній могилі знайдено залишки чоловіка, жін­ки і юнака, а також багато речей: мечі, шаблі, списи, кольчу­га, щит з мідною оковкою, сідла з стременами, сокири, серпи, глиняний посуд, різні іграшки тощо. Знайдені речі свідчать про високий рівень ремесла в Чернігові вже в X ст.

Велику цінність для історичної науки має виявлена в мо­гилі зброя. Руські умільці створили зовсім новий тип меча, а наявність шаблі показує, що такий вид озброєння застосову­вався на Русі вже в X ст. Знайдена тут же кольчуга свідчить про те, що цей гнучкий, сплетений з металевих кілець, захис­ний одяг з'явився у нас на два століття раніше, ніж у Захід­ній Європі.

Дуже важливе значення в археологічному відношенні має кераміка з Чорної могили. Знайдені тут горщики зроблені на гончарному крузі. Неабиякий інтерес викликають такі знаряд­дя праці, як серпи і сокири.

Цікавими предметами інвентаря кургану є два роги тура з срібною багато орнаментованою оправою. Дикі тури, як ві­домо, водилися в лісах біля Чернігова. Оправи цих рогів і те­пер зберігаються в Московському історичному музеї. Вони є чудовими зразками мистецтва та доказом високої майстер­ності наших предків. Ювелір в оправі рогу дав прекрасний фриз із різних страховиськ, птахів та людей. Центральне місце займає композиція: дві людські фігури і орел. Зображення орла здавна відоме як герб Чернігова.

Розкопано також за­лишки великого поховального кост­рища, знайдено обгорілі людські кістки, побутові предмети, золоту монету часів візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного (ІХ ст.). У верхній частині насипу виявлено залишки тризни: шоломи, кольчуги, заліз­ний казан, два ритони з турячих рогів, дві золо­ті монети часів візантійського імператора Василія І Македонянина (867—886). На жаль, частину експонатів, яку Самоквасов пе­редав до музею Київського  університету та деяких приватних колекцій, напри­кінці ХІХ — на поч. ХХ ст.  було втрачено.

Першим літописним князем Чернігова був  син Володимира Великого Мстислав на прізвисько «Хоробрий». Літописи говорять про нього як про людину, що гідно продовжувала бойову славу свого діда.

З 1024 року Чернігів став столицею одного з найбільших князівств Київської Русі – за площею воно займало територію у 400 тис. кв. км – це 14 сучасних Чернігівських областей або площа сучасної Великобританії. Простягалося від Дніпра до Москви і від Білорусі до Тмутараканського князівства. Чернігово-Сіверщина була і одним з найзаселеніших князівств Київської Русі – тут розташовувалося майже 500 міст і поселень, в яких проживало до півмільйона чоловік. Тому й прагнули захопити Чернігівське князівство чимало вояків і для його захисту необхідно було неабияк володіти зброєю та певними рисами характеру.

У 1024 році Мстислав розбив під Ріпками (с. Малий Листвен) військо свого старшого брата Ярослава Мудрого і тим самим розділив Київську Русь на дві держави – Правобережну Русь зі столицею у Києві та Лівобережну з центром у Чернігові.

У 1036 році Мстислав заклав на княжому дворі (сучасний Вал) Спасо-Преображенський собор – нині це один з найдавніших православних храмів не тільки України, а й Росії. В його архітектурі прослідковується стиль Русі, Візантії та Індії.  І сьогодні Спасо-Преображенський собор викликає щире захоплення всіх, хто його бачить. Дві башти (вони були дещо змінені після пожежі у ХVІІІ ст.) виконували роль сонячного годинника, за яким священики визначали час з точністю до 5 хвилин. В подальшому собор став місцем поховання видатних осіб – Мстислава, Ігоря Святославина та інших діячів.

Саме в рік початку будівництва Спаського собору при загадкових обставинах помирає князь Мстислав. «І положили його у Чернігові в церкві свя­того Спаса, що її він спорудив був сам; і було бо зведено її при ньому так заввишки, як, на коні стоячи, можна рукою досягти». Саме  Спасо-Преображенський собор став величним пам'ятником лицарю, про якого ще за його життя співали пісень і на прикладі якого виховували ратоборців Руської землі.

Перед цим загинув дорослий син Мстислава, і Чернігів переходить в руки Ярослава Мудрого, який об’єднав під своєю владою всі землі Київської Русі.

            У 1054 році чернігівським  князем був призначений старший син Ярослава Мудрого Святослав. Правив він Черніговом майже 20 років, за цей час місто стало добре укріпленою фортецею. З ім’ям Святослава пов’язані також відомі не тільки в Україні, а й далеко за її межами Антонієві печери та Єлецький монастир.

Далекого 1060 року Святослав побачив на одній з ялинок Єлецької гори ікону Божої Матері. Як вона туди потрапила? Це було чудом, в її появі побачили велике знамення і князь наказує збудувати тут Успенську церкву, навколо якої незабаром виріс монастир. Коли ж настали лихі часи татарського нашестя (згадайте, в якому році монголо-татари захопили Київ?) ікону замурували в одну із стін Успенського собору, а потім знову поставили на місце. Безслідно зникла вона вже в минулому ХХ столітті. Проте храм не залишився без своєї святині. Ще в ХVІІ ст. один з чернігівців купив образ Єлецької Богоматері на Богоявленському ярмарку і подарував монастирю. Потім ця ікона потрапила до історичного музею ім. В. Тарновського та чудом уціліла  в полум’ї пожеж Великої Вітчизняної війни. З 1999 року всі бажаючі можуть попросити заступництва в Єлецької ікони Божої Матері у Єлецькому жіночому монастирі.

 У 1069 році у Чернігові з’явився засновник Києво-Печерської лаври, перший руський монах Антоній Печерський (народився в Любечі). Оселяється він на Болдіних горах (слово «болд» на давньоруській мові означає «дуб» - колись тут був розкішний дубовий гай) і засновує Антонієві печери, деякі загадки яких не розгадані ще й сьогодні. Як можна було в ті часи, без спеціальної техніки, за допомогою лише людських рук викопати печери, глибина яких доходить до 12 м? Тягнуться ж вони на 400 м під землею, а температура тут постійна цілий рік - 10 -12 градусів тепла та майже 100% вологість повітря (тому в печерах зараз майже немає ікон – в таких умовах вони руйнуються).

            В умовах князівських міжусобиць Чернігів кілька разів переходить з рук у руки. Щоб припинити братовбивчі війни у Любечі далекого 1097 року на свій перший з’їзд зібралися князі і постановили: «Кожен хай держить отчину свою…» - колись єдина Київська Русь поділялася між володарями на окремі князівства. Чернігів і Чернігово-Сіверське князівство були визнані за Святославичами.

Наслідки такого поділу відчувалися  ще багато десятків років. Знайшли вони відображення і у відомій пам’ятці давньоруської літератури – поемі «Слово о полку Ігоревім, Ігоря Святославича, онука Ольгова».

            У цей час руські землі зазнають спустошливих набігів половців, і київський князь Святослав вирішив організувати проти них військовий похід. Проте новгород-сіверський князь Ігор збирає власну дружину, воїнів брата, племінника і сина і виступає в похід самостійно, не попередивши київського князя. Половці, розвідка яких знала про підготовку великого походу руських князів, сприйняли армію Ігоря як його початок – і весь степ було піднято по тривозі досвідчені хани не поспішали, і тільки коли прибули їхні родичі з далекого Криму, обступили приречені Ігореві полки. Під час бою Ігор поводив себе хоробро і гідно руського князя. Знесилений від ран, він не покинув своїх  воїнів напризволяще, а наказав князям злізти з коней і битися пішки. Новгород-сіверський князь був неабияким полководцем – його стомлені полки билися невпинно майже три доби, і це у повному оточенні, без води і надії на порятунок. Такі богатирі навіть мертві страшні будь-якому ворогу. Та «хороброї Ігорової дружини не воскресити». Тільки півтора десятки воїнів врятувалися,   князі потрапили у полон. Ігор опинився у хана Кончака, з донькою якого незабаром одружився його син Володимир. Тому у полоні з Ігорем поводилися як з почесним воєводою, виконуючи всі його примхи і бажання. А в Путивлі-граді на валу слізьми вмивалася Ярославна. Ігор не став чекати, доки вона збере за нього викуп і втік з полону. А через два роки додому повернувся і син Володимир з дружиною і немовлям.

Впродовж останніх років  невгамовний князь ще кілька разів організовував військові походи, але всі вони закінчувалися невдало. Після раптової смерті у 1201 році Ігоря поховали у династичній усипальниці – Спаському соборі на Валу. На думку деяких дослідників,  із походом Ігоря пов’язане ще одне архітектурне диво Чернігова – П’ятницька церква, збудована на честь Святої Параскевії П’ятниці і дня тижня, коли князю вдалося втекти з полону. Цей храм, що нагадує собою кам’яну квітку, кілька разів руйнувався і знову поставав з руїн. Знищено його було і в роки Великої Вітчизняної війни, та завдяки титанічним зусиллям архітектора П. Барановського храм постав у первісному вигляді.

Ще один свідок князівської доби  давнього Чернігова – Борисоглібський собор (1120 – 1123 рр.) – усипальниця князів роду Давидовичів. Фасади прикрашені  рельєфними орнаментами так званого “звіриного стилю”, що йде від язичницьких часів, де рослинні орнаменти поєднуються в казкове мереживо з фантастичними птахами, звірами-грифонами і є характерною рисою саме чернігівської архітектури ХІІ ст.

Окрасою собору є срібні з позолотою царські врата, масою близько 56 кг. Вони були виготовлені на початку ХVІІІ ст. за наказом гетьмана І.С.Мазепи, в майстерні міста Аугсбурга.

На  щастя, до нас вони дійшли неушкодженими, а от сам бароковий іконостас собору загинув. В соборі відновлена давня підлога з шиферних плит.

В північній частині  можна побачити розкопані підмурки споруди ХІ ст., що була на цьому місці до побудови собору.

У ХVІІ ст. в Борисоглібському соборі були поховані видатні православні церковні діячі: Лазар Баранович, св. Феодосій та інші.

Даремні були заклики автора «Слова…» до єднання – на розбратаних руських землях з’являються монголо-татари.

18 жовтня 1239 року ординці з’явилися під стінами Чернігова, який вважався на той час містом «багатим воїнами», «славним мужністю городян», «міцним і багатолюдним». Вороги оточили його з усіх боків. І навіть допомога чернігівському князю Михайлу його двоюрідного брата не врятувала місто. «… град взя й запалиша его огнем».

Після навали Чернігів втрачає значення політичного центру Чернігово-Сіверщини. Занепали торгівля й ремесла, деякі з них зникли зовсім. Над чорним шаром пожарища, залишеного монголо-татарами, архео­логи знаходять здебільшого тільки рештки кераміки. Руйнування, заподіяні місту, були дуже великі.

Уціліле населення завойовники поділили на десятки, сотні, тисячі й десятки тисяч («тьми»), обклали тяжким податком.

Через деякий час повернувся з Польщі князь Михайло.

А у Чернігові на нього вже че­кали  баскаки (збирачі данини) Батия з вимогою їхати до Золотої Орди. І тут ні­чого не вдієш, бо тільки ярлик великого хана надає князям пра­во збирати данину і володіти батьківськими землями. Тому усі руські князі вже давно вклонилися Батию і тільки Михайло все ще зволікає і надто довго ухиляється від ханської «милості».

Проте у 1246 році його таки примушують прибути до Сарая у ставку Батия. Але розгніваний хан не бажає бачити непокірного князя, доки той не пройде принизливий обряд на лояльність. Тоб­то Михайлу належало пройти  поміж запалених багать і вкло­нитися монгольським богам, у той час як «колегія» жерців буде намагатися по «поведінці» полум'я викрити справжні наміри чу­жинця. І тільки після такого ритуалу, своєрідного, «детектора брехні» середньовіччя, князь міг сподіватися на зустріч з Батиєм. Але він єдиний з усіх руських князів категорично відмовляється робити те, що у його розумінні ганьбить християнина. Підтримує Михайла у цьому і прибулий з ним боярин Федір.

            Роздратовані монголи попереджають, що непокора буде кара­тися на горло, та Михайло залишається непохитним у своїх переконаннях. Тому і зустрів смерть гідно, як і нале­жить християнину. Князь і його боярин так стійко зносили тор­тури, що вражені вбивці були вимушені забити їх достроково, аби запобігти виникненню нового символу незламності руського духу. Проте схаменулися вони надто пізно, бо звістка про героїчну загибель Михайла блискавично поширилася серед скривдженого народу. То ж не дивно, що, Михайло і Федір невдов­зі були канонізовані церквою як нові православні святі.

            Їхні роздерті тіла були шанобливо привезені до Чернігова і поховані у напівзруйнованому Спаському соборі. Але їх спокій три­вав там тільки двісті років, бо у 1572 році за наказом Івана Гроз­ного, який побоювався польського наступу на Сіверщину, мощі були перевезені до Москви і покладені у спеціаль­но заснованому храмі. Та пригоди святих на цьому не закінчи­лися. З плином часу вони набули такої популярності, що за Ка­терини II їх знову потурбували для перепоховання у царській усипальниці Архангельського собору Кремля. Невдовзі і в Чернігові у пам'ять Михайла та Федора побудували церкву.

            Величезних руйнувань зазнала південна частина Чернігово-Сіверщини. До нашого часу дійшла лише частина відомих за назвами населених пунктів.

            Приблизно через сто років потроху почали відроджуватися зруйновані міста, заселятися спустошені землі. Скориставшись важким становищем, зумовленим феодальним роздробленням і  наслідками навали кочівників, у другій половині ХІV ст. литовські феодали встановили свою владу над Чернігово-Сіверськими землями.  Для нашого краю почався новий етап історії.