Меджибіж

МЕДЖИБІЖ – колишнє місто, тепер селище міського типу, що лежить на тому місці, де зливаються дві річки – Південний Буг і Бужок (звідси й назва – Межибоже, Межибіж, Меджибіж). Перша літописна згадка про нього сягає 1146 року. «… Ізяслав же, водивши Всеволодовича Святослава до хреста, дав йому Божський і Межибоже, (всього п’ять городів …», читаємо у «Літописі руському».

Меджибіж входив до складу Галицько-Волинського князівства, у ХІІІ ст. виступав як одне з міст Болохівської землі. За часів литовських, коли Ольгерд року 1392 прогнав татарів з Поділля, належав князям Коріатовичам, пізніше входив з околицями до Польщі. З 1540 року став власністю магнатів Сенявських і належав цьому роду аж 200 років. Сенявські домоглися для Меджибожа у 1593 році Магдебурзького права. Тут створюється магістрат, організовуються ремісничі цехи, відбуваються по два торги щотижня і кілька ярмарків на рік. Місто стало досить багатолюдним: на початку ХVІІ ст. у ньому налічувалось 12 тисяч жителів.
За бурхливих часів Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 років тут відбувалися значні події: у липні 1648 року козаки полковника М. Кривоноса завдали поразки польській шляхті й заволоділи містом, у червні 1649 року під мурами замку відбувся запеклий бій між польським військом та козацькими полками Данила Нечая, кілька разів зупинявся у замку обозом     Б. Хмельницький.
У кінці ХVІ – початку ХVІІ ст.ст. меджибізькі міщани мали жвавий зв'язок зі Львовом, з львівським братством. Буваючи у Львові в торгівельних та виробничих справах, вони привозили до Меджибожа книги, а до Львова доставляли віск. Мали меджибізьці зв'язок і з Києвом. У Меджибожі в ХVІІ ст. складено відомий в історіографії Львівський літопис, що охоплює події 1493 – 1649 років.
У Меджибожі було кілька церков і при них братства, одна з них, Успенська, мурована у ХVІІ ст., являла собою зразок церковного будівництва оборонного характеру.
Досить численною в Меджибожі була єврейська громада. Тут у половині ХVІІІ ст. з’явився особливий релігійний рух, що звався хасидизмом. Творцем його був І. Баал-Шем-Тов (Бешт), що жив у Меджибожі 20 років і похований тут-таки у 1760 році. З 1810 по 1827 рік у містечку працювала єврейська типографія, власником якої був Яків Пінхас.
За Чарторийських, які володіли Меджибожем 100 років (1730 - 1831), місто було осередком їхніх маєтків. У 1792 році Меджибіж слугував осідком штабу Тадеуша Костюшка.
У 1831 р. маєтки Чарторийських було конфісковано, в околицях запроваджено військові поселення, а Меджибіж став центром військового постою, і тут відбувалися т.зв. «таборові збори». У замку розмістився штаб 12 Ахтирського полку, шефом якого у 1901 році була призначена Велика Княгиня Ольга Олександрівна Романова, рідна сестра царя Миколи ІІ.
Після революційного перевороту 1917 року влада в країні перейшла до більшовиків. У 1923 році Меджибіж став районним центром і був ним до 1959 року.

На жаль, у Меджибожі нині збереглося мало історичних пам’яток, а ті, що залишилися, перебувають в аварійному стані. Зокрема, Троїцький костел 1632 року (охоронний №1694) протягом другої половини ХХ ст. стоїть руїною, втратив історичний вигляд будинок біля нього (кляштор), спотворено торгові ряди, розібрано ратушу, знищено вщент церкву Успіня з чудовими фресками ХV ст. Збереглись у містечку дві колони-каплиці, каплиця-ротонда (охоронний №1695).
Але найзначнішою пам'яткою Меджибожа є фортеця ХVІ-XIX ст., історія спорудження якої сягає глибини віків. Розташована на мисі, який утворили дві річки – Південний Буг і Бужок, злившись докупи, вона напрочуд вдало вписалась у навколишній ландшафт.

Враження туриста

Колись давно Меджибізька фортеця була цитаделлю, яку захищали земляниі вали. Ядро цього форпосту давньоруських часів історики, що провадять вже скільки років розкопки на замковому подвір'ї, виявили на глибині 11 метрів. Тоді укріплення займало площу на схилі високого пагорба. Храм на території фортеці існував вже в ті часи.

Над місцем з'єднання Бужка і Бугу виростала вежа з брамою, від якої фортечні мури розходилися на північ і захід. Західне прясло, перед яким убло викопано глибокий рів, поділяло подвір'я фортеці навпіл. На рогах фортечних мурів стояли круглі вежі, одна з них збереглася дотепер у перебудованому вигляді.
Підступи до брами захищав прямокутний барбакан (передукріплення) розміром у плані 10х8 метрів, 10 метрів заввишки. Його в'їзна брама мала герсу (пристрій для підняття й опускання воріт) ворітниці, про що свідчать щілини завширшки 28 сантиметрів у муруванні одвірків. Якщо б ворог прорвався через першу перешкоду - герсу, внутрішній простір передукріплення боронили б з навколишніх дерев'яних галерей. 

Схожу структуру мали Золоті ворота в Києві. Але там вони були прорізані в земляних валах, а в Меджибожі прясла фортечних стін муровані.

Після того, як татари перестали панувати на Поділлі, після перемоги Ольгерда на Синіх Водах, цей литовський князь передає Меджибіж (як і Камянець) своїм племінникам, братам Коріатовичам. Брати відбудовують та розширюють фортецю. Первісне її ядро увійшло в ансамбль як дитинець, де були ще й житлові та господарчі будівлі, скоріше за все, дерев'яні.

У XIV сторіччі на пагорбі перед дитинцем звели церкву, що нагадує романські храми Європи.

Фортечні мури в той час мали товщину 1,8 метра, мали прямокутні стрільниці, що суттєво відрізнялись від давнішних (їх попередники були розміром 33 х 28 сантиметрів). Їх перекривали кам'яні плити, а розміром стрільниці сягали 65х77 та 50х60 сантиметрів. Із зовнішнього боку підстрільнична частина їх була скошена. Такого типу архаїчних стрільниць лишилося в Україні небагато, бо з розвитком фортифікаційного мистецтва в другій половині XV сторіччя структура стрільниць змінюється: вони мають ззовні, а часто і зсередини аркове перекриття.

Ці архаїчні стрільниці знаходилися на мурах, які оточували кам'яниці XV ст. Одну з них, схожу на триповерхову вежу, прибудовано із зовнішнього боку східного прясла фортечного муру, друга, яка слугувала за житло і була так само триповерхова, врізається в південне прясло. Поверхи як першої, так і другої кам'яниць були перекриті кам'яними склепіннями та складчастим дахом. Широкі вікна, двері завершувалися лучковими кам'яними арками. У покоях були коминки, один з них зберігся.

 У другій половині XV сторіччя Поділля відійшло до Польщі. На перехресті Кучманського та Чорного шляхів Меджибізька фортеця стала форпостом захисту навколишніх земель, часто руйнувалася та відбудовувалася. Так, на зламі ХV-ХVІ сторіч знову укріплюють північну сторону замку, яка виходила на дорогу. З'являються дві потужні вежі - п'ятикутна (Лицарська) та північно-східна кругла (Офіцерська) з чотириметрової товщини мурами і з бійницями, що мали передстрільничні ніші з отворами для виведення диму від гарматних випалів. Лицарська вежа, винесена за лінію стін замку, використовувалася також як спостережний пункт. Це підтверджує і гравюра початку ХІХ ст., де видно дозірну альтанку на вежі.

Храм, що стояв на замковому подвір'ї, в XV ст. слугував як костел, по моді того часу під час чергової реконструкції споруда набула рис готичної архітектури: видовжені вікна, склепіння з нервюрами. Від первісної церкви збереглася крипта під підлогою костелу.

Храм довгий час був закритий, напочатку 2000-х можна було хіба постаратися та підгледіти в шпаринку від ключа - і помітити купу якихось скульптур леніно-подібних форм, що стоять у зруйнованій наві. Що це могло бути?:) В 2009 році храм вже був діючим, встановлено новий іконостас.

 Стан споруди в середині 2000-х років був не дуже: перекошений ліхтарик, повибивані вікна. В 2009 році ситуація змінилася на краще.

Та повернімося до історії замку.

Володарі фортеці Сєнявські капітально реконструювали фортецю, влаштували в ній свою резиденцію з палацем. Щоб в гостей магнатів, бува, не склалося враження, що Сєнявські (Синявські) мешкають в казармах. палац оздоблюють як зовні, так і всередині. Він і зараз - одна з найошатніших споруд містечка. Збереглися білокам'яні портали та віконниці, а також ренесанса аркатура, що увінчувала фасад. Фігурні аттики теж все ще можна побачити на замковому палаці.

До в'їздної брами прибудовується великий п'ятипелюстковий у плані бастіон. Барбакан нарощено великою прямокутною зі скошеними кутами вежею, що підіймається над бастіоном. А найвищою спорудою замку була надбрамна кругла вежа, до якої добудували четвертий та п'ятий яруси.

Ще один житловий поверх з'являється на східній стороні форпосту. Про те, що це саме житлові приміщення, свідчили й широкі вікна та комини в кімнатах. Що цікаво: в коминах поряд з нішею для спалювання дров була ще одна - для їх сушіння.

Бічна стіна саме цього палацу, який давно стояв руїною, впала в січні 2015 року. Дуже шкода, але це було прогнозовано. 

Саме під час перетворення фортеці на палац майстри, що займалися реконструкцією. вперше застосували цеглу - до того часу її в замку не використовували, хіба от для спорудження храму. Саме з використанням цегли пов'язано романтичне названня замку, яке було поширене в ХІХ столітті - "Білий лебідь". Справа в тому, що вже в XVI ст. подрібненуна муку цеглу домішували до вапняного розчину, який використовувався для мурування стін і в тонкому шарі тиньку. Через це замок, який був зовні весь потинькований цим розчином, набув злегка рожевого кольору - як от яблуневий цвіт. В сонячні дні, коли фортеця відображалася у водах значно більш повноводного, аніж тепер, Південного Буга, вона справляла надзвичайно естетичне враження. Мальовничості їй надавали й великі наріжні брили вапняку, з яких виростав замок.

Воїни меджибізького гарнізону мешкали у двох кордергардіях, які були побудовані вздовж північного і східного фортечного муру в XVI ст. В'їздна вежа була перенесена (щоб не заважати бастіону) з південно-східного кутка фортеці до західну сторону муру, в 5 м від п'ятикутної вежі. Там вона міститься і зараз. Біля неї - меморіальна дошка про перебування в Меджибожі 4 жовтня 1846 р. під час археологічної еспедиції Т. Г. Шевченка.

В XVI ст. також з'явилася у південній куртині високо піднята над землею брама, призначена для приймання вантажів, які річками доправлялися сюди на човнах. Шкода, що не зберігся спеціальний пристрій, яким вантажі підіймалися. Зараз ця брама замурована.

У Визвольну війну українського народу 1648-1654 років Меджибіж здобули повстанські полки Максима Кривоноса і Данила Нечая.
Процитую статтю "Меджибізька фортеця" архітектора Євгенії Лопушинської:

 "Середньовічній оборонній споруді було дедалі важче протистояти вогнепальній зброї, тож у середині XVII сторіччя вирішили всі долішні яруси твердині забутити землею й надати їм ролі потужного бастіону. Тоді й забутили землею перші яруси Лицарської й Офіцерської веж, східного й основного корпусів палацу, засипали барбакан і долішні яруси надбрамної вежі. У середині XVII сторіччя розібрали західний оборонний мур дитинця.

На новому рівні подвір'я пізніше знову будують кордегардії (на місці давніх), стайні та корпус для коменданта фортеці (нині - адміністративний корпус). Зведені в XVII сторіччі стайні (згодом їх назвали Каретним корпусом) мають цікаву структуру: вони перекриті зімкненими склепіннями, що спираються на стіни й стовпи в центрі видовженого приміщення (реставровано в 1978 році).

Наприкінці XVII сторіччя ззовні фортеці зводять могутні кам'яні контрфорси, що сягають третього поверху палацу. До цього спричинилися тріщини від розпору склепінь та тиску забутування на стіни; дали тріщини і кам'яні склепіння палацу, тому в XVII-XVIII сторіччях їх скрізь замінили цегляними. Для захисту фортечних мурів і палацу від гарматних ядер ззовні під ними створюють т.зв. талуси - земляні насипи заввишки 4-5 метрів.
Подвір'я фортеці стало просторим, усі будівлі довкола нього утворили один ансамбль. Оскільки фортеця стоїть на пагорбі, то в горішній частині його рівень денної поверхні подвір'я підвищився на 3 метри, а в долішній - на 11 метрів. Відповідно брама біля п'ятикутної вежі піднялася на новий рівень, перед нею постав міст через рів, викопаний ще в XV сторіччі.

Але всі запобіжні заходи не допомогли фортеці встояти проти турецької артилерії. 1672 року Меджибіж, як і суміжні подільські терени, потрапляє на 27 років під протекторат Туреччини4. Турки теж укріплювали цитадель, але виявити результати цих їхніх робіт поки що не вдалося".

(Стаття публікувалася в журналі "Пам'ятки України" № 3-4- 1996 р.)

У 1730 році фортеця стає власністю князя А.Чарторийського, який взявся за відбудову всього комплексу.  У палаці було перекладено атик XVI сторіччя, змінено габарити вікон і дверей, перебудовано коминки - частину їх замінили на печі, обличковані витонченою керамікою, яка зараз збереглася лише фрагментарно: її обідрали, здається, зовсім нещодавно. Перебудували в барокових формах й церкву.

План сучасного замку неправильний, в формі довгастого трикутника, який своїм гострим кінцем лежить між Бугом та Бужком, в‘їзд знаходиться в основі трикутника. Замок зведено не на підвищинні, тому такі високі його стіни та башти. Довжина фортеці – 130 м., ширина західної сторони – 85 м. Найбільші і найвищі будинки та мури скупчені в східній стороні твердині. З півночі зведено восьмикутну триповерхову башту, біля неї – житлові приміщення.
З північно-західного боку знаходиться невисока широка п‘ятикутна вежа з амбразурами замість вікон. Взагалі, три вежі замку розташовані відповідно до потреб оборони: північно-західна дуже виходить за лінію стіни біля в‘їздної брами, восьмикутна височить на півночі, південний бік, захищенний Бугом, має кутову вежу - східну – величезних розмірів, своєрідної і складної конфігурації. Вона складається з ромбовидної частини і чотирьох напівкруглих веж, що з‘єднуються попарно з кожного боку.
У центрі замкового подвір‘я стоїть храм, спочатку він був католицький, потім перероблений на православну церкву. Збудовано його 1564 р. Грізний характер замкових споруд пом‘якшується пропорціями церкви, тендітним барочним фронтоном та високою покрівлею, що завершується вежею зі шпилем. Різноманітні за значенням і дуже розчленовані об‘єми замку не зустрічаються в жодній іншій оборонній споруді. На території замку працює музей, вхід – 1 гр. (інформація застаріла. В 2006 р. вхід коштував дорожче (чи не 4 гривні?), а музей було зачинено на реконструкцію)
Добрий помічник в створенні сайту Ігор Хома розказує: Знайшов один переказ про замок в Меджибожі. З розряду тих, що "дідо мого батька то бачив". Дочка останнього власника замку, така собі княжна Олена, захотіла літом покататися на санях по снігу. От люблячий батько влаштував їй таке: засипали замковий двір цукром, запрягли коней в сани, і гойра! Місцеві до сих пір пам'ятають.

Для розміщення численної челяді й залоги на місці похованих під шаром землі корпусів постали нові будівлі; одна з них, східна, частково займає площу колишнього дитинця. Будували тоді цеглою розміром 30-32х16-17х6,5х7 сантиметрів, яку легко вирізнити серед іншочасних мурувань. 1793 року, після поділу Польщі, фортеця потрапила у володіння російського уряду.
1848 року замок передано військовому відомству. Військовою частиною в ньому опікувалася цариця. На підтримання ансамблю тоді було витрачено великі кошти. Всі споруди перебудовано в поширеному тоді романтичному стилі, а архітектурне оздоблення їх дістало псевдоготичні форми. Віконні й дверні отвори розтесали, камінне ренесансове обличкування замінили тиньковими профілями, що облямували стрілчасті завершення вікон і дверей. Корпуси, вежі й фортечні мури увінчали декоративними зубчастими парапетами. Північно-східну круглу вежу надбудували у формах восьмигранного зі стрілчастими дверними й віконними отворами, обсягу, пристосованого для офіцерського зібрання (саме тоді вежу назвали Офіцерською). У залі поставили коминки, а ззовні, над долішніми ярусами XV сторіччя, засипаними землею, створили терасу й обрамували її чавунною огорожею. Так само обгородили терасу над південносхідним бастіоном, куди виходили двері з великої бенкетної зали, перетвореної на масивну вежу над колишнім барбаканом. Стіни всіх будівель і фортечні мури покрили вапняним тиньком білої барви, Увесь комплекс позбувся вигляду оборонної твердині й перетворився на білосніжний романтичний палац. Цьому сприяв навколишній краєвид.

За радянських часів у замку розмістили маслозавод, і це завдало пам'ятці великої шкоди. Потім будівлі пережили знегоди другої світової війни. Але до найбільших втрат спричинилася місцева влада, дозволивши мешканцям брати в замку будівельний матеріал на зведення сільради, окремих садиб тощо. Поволі комплекс обертався на руїну.

Таким він постав перед фахівцями інституту „Укрпроектреставрація" 1967 року, коли вони почали досліджувати тамтешні пам'ятки, щоб виготовити проектну документацію на реставрацію їх. У наступні десятиріччя було вжито антиаварійних заходів на небезпечних ділянках, зміцнено фортечні мури. Досліджено й частково реставровано церкву, п'ятикутну вежу, східний, каретний, адміністративний корпуси. Дослідницькі та реставраційні роботи у фортеці тривають і нині.
В Ракочі знайшли печатку вельможі Синявського.
Усі ми добре знаємо Меджибіжську фортецю, а от що за якийсь кілометр від неї розташований не менш цікавий об'єкт давнини - одиниці. Це Городище, яке з легкої руки дореволюційного дослідника минувшини Поділля Юхима Сіцинського, значиться у літературі неукраїнським словом Ракочі.
Його розташування - у заболоченій долині Південного Бугу - хвилювало уяву краєзнавців і науковців впродовж усього ХХ століття. Глибокі рови і високі земляні вали, які чудово збереглися дотепер, свідчать про військове призначення споруди.
Розгадати таємницю взялися ентузіасти - уродженець Меджибожа, дипломований історик, а тепер хмельницький бізнесмен Олег Погорілець і директор місцевого музею Мирослав Пінчак, які створили обласну громадську організацію "Постійно діяюча археологічна експедиція "Мебджибіж-2000", залучивши до неї кращих спеціалістів обласного краєзнавчого музею. Три польових сезони відпрацювали археологи на об'єкті, перебираючи крупинку за крупинкою нашарування століть.
В одному з документів середини ХVІ століття історики знайшли посилання на те, що жителі Меджибожа і довколишніх сіл, окрім традиційних податків, повинні були ще й закупити матеріали для нового замку. І хоч там не було вказано точне місце його знаходження, дослідники достоменно встановили, що мова йде про конкретне городище, адже побутові речі та монети, виявлені у розкопках, датуються саме цим періодом.
Розкопки допомогли визначитися і стосовно призначення замку. У грунті трапилося декілька пломб, які використовувалися для опломбування товару, що перевозили купці. Враховуючи те, що у той період Поділля було прикордонною зоною, до того ж Меджибіж лежав неподалік головного на Україні Чорного шляху, вони висунули гіпотезу, що городище було місцевою митницею, яка контролювала брід через річку і збирала податки з тих, хто хотів би уникнути їх сплати, обминувши Меджибіж. Відтак виплило питання, хто ж очолював місцевий гарнізон?
На перший погляд, все просто - хтось з Синявських, яким належав Меджибіж. На ділі ж, у вельможі Миколи Синявського було аж чотири сини, три з яких - Прокіп, Микола і Олександр, згідно архівних даних, ще й служили у королівській прикордонній гвардії. Тільки там же вказано, що за межами Поділля. Про заняття четвертого сина - Рафала хроніки не повідомляли. І, мабуть, це залишилося б довічною загадкою, якби не археологи. Торік вони знайшли особисту печатку з гербом роду Синявських. А про її володаря засвідчили вигравіювані ініціали "R" та "S". Безперечно, печатка належала Рафалу Синявському.
Так завдяки наполегливості залюблених в рідну історію людей таємниця городища Ракочі розкрита. Втім, дослідники не збираються класти крапку на розпочатому. З настанням тепла вони збираються продовжити розкопки, бо то лише перший крок до пізнання життя наших предків у ХVІ столітті.