Радянська модернізація України (1929 - 1938)

Індустріалізація - процес побудови великого машинного виробництва у всіх галузях господарства країни і особливо в промисловості. Це планомірний розвиток насамперед важ­кої промисловості, необхідної для перебудови всього господарства на базі передової машин­ної техніки, забезпечення панування, державних форм господарювання, техніко-економічної незалежності та обороноздатності країни. У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) ухвалив генеральну лінію на прискорену індустріалізацію народного господарства.

Індустріалізація відбувалася протягом трьох перших п'ятирічок: 1928 - 1932 рр. - пер­ша; 1933 - 1937 рр. друга; 1938-1942 рр. - третя, яка була перервана війною. З початку першої п'ятирічки планувалося довести приріст промислової продукції до 18 - 20% на рік.

Успіхи першого року п'ятирічки на фоні жорстокої економічної кризи, що охопила у 1929 р. капіталістичний світ, створили ілюзію можливості швидко подолати економічну відста­лість і перейти в розряд економічно розвинутих держав. Сьогочасні потреби народу до уваги не бралися. У квітні 1929 р. виголошується курс на форсовану індустріаліза­цію (прискорену індустріалізацію, «надіндустріалізацію») - ставилося завдання довести темпи щорічного зростання великої промисловості до 32% (цифри в економіці нечувані!), а на 1930 - 1931 р. Сталін пропонував 45% приросту виробництва промислової продукції. Виконання планів домагалися адміністративно-директивними централізованими методами управління, суворою регламентацією.

Високих результатів виконання планів керівництво досягало і завдяки такому методу роботи, як соціалістичне змагання, яке організовували профспілки, а керувала ним пар­тія. Велику увагу приділяли пропаганді рекордів. У ніч на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» в Кадіївці Олексій Стаханов застосував метод роботи, за­снований на поділі виробничих операцій між вибійником і кріпильником. Це дало йому можливість в 14,5 раза перевищити норму. Услід за Стахановим почали штурм рекордів інші робітники. Зародився стахановський рух. Рекорди стахановців були підставою для істотного підвищення норм виробітку і планових завдань.

Процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав і свої особливості: а) вкладання в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини-коштів - за роки першої п'ятирічки на промислову модер­нізацію України були виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень; б) побудова в Україні в роки перших п'ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів — у період модернізації у СРСР основними вважалися 35 об'єктів, серед них в Україні знахо­дилося 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. Новобудови в Україні - металургійні заводи «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь» (друга п'ятирічка), Дніпробуд, «Дніпроалюмінійбуд», «Краммаш»; Харківський тракторний завод (ХТЗ, пер­ша п'ятирічка). Реконструйовані - Луганський паровозобудівний і металургійні заводи в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську; в) нерівномірність про­цесу модернізації промислового потенціалу республіки - якщо в роки першої п'ятирічки в Україні будувалося 400 підприємств із 1500, що зводили в СРСР, то у другій п'ятирічці -1000 із 4500, а у третій - 600 із 3000 заводів; г) поява в республіканському промисло­вому комплексі нових галузей - виникли електрометалургія, кольорова металургія; у харчовій промисловості виникли маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська галузі; г) значне відставання модернізації легкої та харчової промисло­вості від важкої індустрії ~ у першій п'ятирічці у важку індустрію України передбачало­ся вкласти 87,5% асигнованих коштів, а в легку та харчову - лише 12,5%; д) вищі темпи витіснення приватного сектору в економіці України, ніж у СРСР загалом.

Наслідки індустріалізації України були неоднозначними: позитивні Україна випередила за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн, посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, третє місце - за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), четверте місце у світі - за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації (до індустріалізації в Україні в містах проживав лише кожен п'ятий житель, а перед Другою світовою війною -кожен третій). Наслідком швидкої урбанізації стала певна українізація міст. Активно формуються національний український робітничий клас та інтелігенція.

Негативні наслідки - фактична ліквідація ринкових відносин; переважання виробни­цтва засобів виробництва (група А) над виробництвом товарів народного споживання (група Б); посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони - Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку; централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи, підпорядкування промисловості республіки загальносоюзному (центральному) управлінню; посилення експлуатації трудящих,  зниження життєвого рівня народу.

Колективізація в Україні

У сталінській моделі побудови соціалізму (модернізації) домінуючою ланкою була фор­сована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в обслуговуванні процесу ін­дустріалізації і у збереженні в країні стабільної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати достатню кількість хліба для експорту, для зростаючих промислових центрів й армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною.

Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний про­цес кооперування сільського господарства. Восени 1928 р. в Україні було колективізова­но лише 4% селянських господарств - це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів.

У 1929 р. офіційно проголошено курс на суцільну колективізацію. У січні 1930 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». В Україні планувалося закінчити колективізацію восени 1931 або навесні 1932 р. С Косіор (генеральний секретар ЦК КП(б)У з літа 1928) закли­кав здійснити колективізацію в республіці за 1930 р. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Це викликало протидію переважно заможних селян, яких називали куркулями. Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася політикою ліквідації куркуль­ства як класу. Перша хвиля розкуркулення тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 2,5% селянських гос­подарств. Усього за роки суцільної колективізації в Україні було розкуркулено близько 200 тис. господарств. Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників ра­дянської влади. За деякими підрахунками, у 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис. осіб. Не в змозі прийняти нові порядки, частина селян сама розпродавала майно і виїздила в міста, зокрема за межі України.

До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% селянських господарств. За працю в колгоспі селяни не одержували майже нічого, вироблена продукція діставалася в основному державі. Здійснювалося примусове вилучення хліба: 1933 р. - 317 млн пу­дів, 1935 р. - 462 млн. Завершилася колективізація в Україні 1937 р. - у колгоспи було об'єднано 96,1% селянських господарств, 99,7% посівних площ.

Наслідки суцільної колективізації: а) головний наслідок колективізації - здійснення індустріального стрибка, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького роз­куркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна; б) форсовані темпи і пере­важно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків - дезор­ганізації і деградації сільського господарства на початку 30-х років; тільки наприкінці 30-х років сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існу­вав до початку суцільної колективізації.

Голод 1932 - 1933 рр. в Україні

Голод 1932 ~ 1933 рр. - штучний, організований тоталітарною владою СРСР. Причини голоду: а) прагнення тоталітарного режиму СРСР посилити свої позиції; б) прагнення влади приборкати українське селянство, яке чинило опір колективізації; в) встановлення нереальних для селян норм хлібозаготівлі (до 80% зібраного врожаю), вилучення продо­вольчих запасів (як штрафна санкція щодо боржників з хлібозаготівлі), експорт хліба (за кошти, отримані від продажу за кордон хліба, купували технічне обладнання і машини); г) посилення державного тиску иа селянство (7 серпня 1932 р. - згідно із «Законом про п'ять колосків»  - постановою «Про охорону майна державних підприємств і колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» передбачено розстріл за розкрадання державного майна); д) недостатній рівень радянської або міжнародної допомоги голодуючим.

Оскільки голод 1932 - 1933 рр. мав штучний і організований характер, він переріс у голодомор, який став формою терору голодом, засобом морального тиску на суспіль­ство, жорстокою платою за сталінські модернізацію та «великий перелом».

Наслідки голодомору 1932 - 1933 рр.: 1) масові жертви в Україні (науковці називають цифри від 3,5 до 8 млн осіб); 2) придушення опору українського селянства колективі­зації; 3) завершення колективізації, утвердження колгоспної системи, розорення селян; 4) переселення селян з Росії в Україну (Донецьку, Дніпропетровську, Одеську, Харківську області).

Особливості суспільно-політичного життя України

Сталінський тоталітарний режим безжально знищував усіх, хто чинив опір або був по­тенційним противником його політики в Україні. З грудня 1932 р. ЦК ВКГІ(б) починає генеральну чистку партійних лав. В Україні вона відбувалася з червня 1933 р. до січня 1935 р. Після чистки розгорнулися кампанії перевірки й обміну партійних документів. Припинений прийом до партії відновлено лигає з листопада 1936 р. Навесні 1937 р. у лавах КП(б)У залишилося на 254 тис. осіб менше, ніж на початок 1933 р. У січні 1933 р. Сталін
послав до України з диктаторськими повноваженнями  Постишева, завданнями якого було: 1) навести порядок у колгоспах після карального вилучення продовольчих запасів у «боржників» з хлібозаготівлі; 2) «втихомирити» українську інтелігенцію як потенційного носія ідеї самостійності (сепаратизму). Постишев здійснив кілька показових акцій на користь українців як титульної нації (зокрема у 1934 р. столицю УСРР перенесли з Харкова
в Київ). Але він розпочав нещадну боротьбу з носіями «українського буржуазного націоналізму». До концтаборів потрапила більшість видатних діячів української культури.

Жертвами чекістів стали практично всі, хто брав участь в Українській революції. У 1930 р.
відбувся сфабрикований судовий процес над Спілкою визволення України. Судили академіків, професорів, письменників, науковців, викладачів, юристів. Відбувся розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій» та ін. Протягом 1930 - 1941 рр. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «центрів», «блоків» і «організацій». З 1934 р. в СРСР розгортається терор проти «ворогів народу» - тих, кого вважали противниками радянської влади. Починаються репресії - переслідування осіб, груп осіб, націй з боку держави. Офіційне гасло, під яким проводилися репресії: «Чим ближче ми до соціалізму, тим більше у нього ворогів». Найбільші масштаби репресій припадають на 1937р. Із 62 членів ЦК КП(б)У 56 були звинувачені у ворожій діяльності. 3 11 членів політбюро ЦК КП(б)У 10 були репресовані (серед них активні провідники сталінської політики С. Косіор,  Постишев). У січні 1938 р. виконувачем обов'язків першого секретаря ЦК КП(б)У став М. Хрущов. Відбувалися репресії в армії. У Харківському та Київському військових округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з'єднань. Й. Якір, командувач Київським військовим округом, був страчений за звинуваченням у замаху на К. Ворошилова. Усього жертвами репресій 1933 - 1938 рр. в Україні стали 360 тис. громадян. З кінця 1938 р. хвиля масових репресій почала спадати. 5 грудня 1936 р. було прийнято нову Конституцію СРСР, яка офіційно проголосила перемогу соціалізму. У січні 1937 р. в Україні, як і в інших союзниках республіках, була прийнята нова Кон­ституція за зразком загальносоюзної. У документі також була закріплена нова офіційна назва республіки - Українська Радянська Соціалістична Республіка.

                                                  

Особливості розвитку культури України

                Розвиток культури України в умовах посилення тоталітарного радянського режиму був суперечливим. В освіті, з одного боку, ліквідована неписьменність (у 1939 р. тільки 1,5% дорослого населення залишалися неписьменним); у 1939 р. запроваджено загальну обов'яз­кову початкову освіту в сільській місцевості та семирічну - у містах; розширено мережу середніх спеціальних закладів; у 1933 р. відновлено діяльність Харківського, Одеського, Київського, Дніпропетровського університетів. З іншого боку, не ліквідований дефіцит учителів з вищою освітою, не вистачало шкільних приміщень; навчальні програми і весь навчальний процес були підпорядковані комуністичній ідеології; у школах діяли піонер­ські й комсомольські організації, які здійснювали не тільки виховні функції, але й ідеоло­гічний контроль над школярами; згорнуто українізацію освіти; багато хто з учителів став жертвами репресій; рівень вищої освіти, а також загальнокультурний і моральний рівень інтелігенції знизився.

Наука. Плідно працюють Академія наук, видатні вчені І. Курчатов, Л. Ландау, Є. Патон, Ю. Кондратюк, О. Палладій, О. Богомолець та ін. Зроблені відкриття світового значення: кібернетична теорія плазми (Л. Ландау); метод електрозварювання металів (Є. Патон); дослідження в галузі ракетної техніки, теорія космічних польотів (10. Кондра­тюк); штучне розщеплення атома літія (учені Харківського фізико-технічного інституту); теорія нелінійної математики (М. Крилов, М. Боголюбов). Але багато хто з учених був підданий репресіям (історики М. Яворський, М. Грушевський, винахідник Ю. Кондратюк, геолог М. Світальський, генетик І. Агол та ін.).

Література та мистецтво. 30-ті роки називають періодом Розстріляного відродження в українській літературі й мистецтві. Почалися масові репресії проти найяскравіших постатей українського відродження: 89 письменників було знищено, 212 примусили за­мовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували. У 1934 р. були розстріляні всі кобзарі та лірники, кобзу і ліру проголосили «класово ворожими інструментами».

Наприкінці жовтня - на початку листопада 1937 р. протягом п'яти днів в урочи­щі Сандормох (Карелія) було розстріляно 1111 в'язнів Соловецького табору. Серед них Лесь Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слісаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий (Юліан Шпол). Ті митці, хто залишалися живими, вимушені були пристосовуватися до існування за умов тоталітарного режиму, це негативно відбивалося на таланті письменників, породжувало особисті драми. Але, незва­жаючи на жорстокість політичного режиму, українська література не вмерла. Видавались твори М, Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, Ю. Смолича та ін.

Радянське керівництво держави всіляко посилювало свої позиції. У 1934 р. був ство­рений Союз радянських письменників України, за допомогою якого партійні чиновники контролювали літературний процес.

Релігія та церква. Відбувалося закриття церков, репресії проти священиків. Наприкінці 1929 - на початку 1930 р. ліквідовано УАПЦ, репресовано її керівництво. Держава про­голосила політику знищення релігії як соціального явища. Почалися гоніння на вірую­чих.