УКРАЇНСЬКА НІЧ 33-ГО

УКРАЇНСЬКА НІЧ 33-ГО

Вечір пам’яті

Мета. Сприяти поверненню історичної пам’яті про голодомор 1932-1933 років. Формувати в учнів толерантність до подій 30-х років минулого століття. Виховувати почуття співпереживання, поваги до минулого України, прагнення  не допустити повернення трагічного минулого.

Обладнання: тематична газета  “Голод 33-го”, свічки, рушники, кетяги калини, квіти, перев’язані чорною стрічкою, виставка літератури, записи пісень (“Молитва за Україну” у виконанні Т.Петриненко, “Реквієм” Моцарта), відео кліп О. Гавриша, відеоролик В. Алекси, комп’ютерна презентація.

Хід заходу

Учитель. «Народ, який не знає свого минулого, не вартий майбутнього». Ми не маємо права забувати сторінки своєї історії, якими б трагічними вони не були. А деякі з них розкриваються через довгі десятиліття замовчування. До них належить і голодомор 1932-1933 рр.

Тільки через 70 років, у листопаді 2003-го, 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН визнала голодомор національною трагедією українського  народу.

У жовтні 2008-го Європарламент визнав голодомор в Україні злочином проти людства. 2006-го року в Україні встановлено День пам’яті жертв голодомору.

Відеоролик В. Алекси «Голодомор 1932-1933 рр.»

/перегляд/

Ведучі: Кажуть, що минуле не належить нікому зокрема. Воно - надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з нього всі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися. Ніде і ніколи!

 Згадаймо  мільйони українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 роках. Згадаймо українські села і хутори, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії XX століття. Згадаймо минуле України і помолімося, щоб такого більше не повторилося.

Звучить пісня «Молитва за Україну»

Літа 7441 від сотворення світу (літа 1933 від Різва Христового) був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих,  дітей, і ще не народжених.

               Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутися – від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми — єдині спадкоємці всього, що було.

               То ж пом’янемо хоч сьогодні, із запізненням у декілька довгих десятиліть мовчання тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.

                                                             Хвилина мовчання.

                                                             Звучить музика.

Учень. Не звільняється пам’ять

Відлунює знову роками

Я зітхну. Запалю обгорілу свічу

Помічаю. Не замки-твердині, а храми

Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Піднялись. Озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори.

Надійшли. Придивляюсь:

„Вкраїна. ХХ століття”.

І не рік, а криваве клеймо „33”.

Ведучі: Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій.

Пекло, створене в Україні на початку 30-х років ХХ століття, не можна ні з чим порівняти ні у  вітчизняній, ні у світовій історії.

               Хоч якою очевидною була зумисність голоду 1932–1933 років, правду про нього більшовики ретельно приховували. За часів, коли Україна входила до складу СРСР, годі було почути бодай слово про найбільшу з несправдливостей, заподіяних нашому народові за всю історію. Застрашені українці, яким пощастило пережити голод, мовчали про нього, щоби вберегти себе і свої сім’ї. Та забути жахи голодомору люди не могли. Спогади сотень очевидців оприлюднені тільки зараз, коли Україна здобула незалежність.

Учень. Все таємне стає колись явним.

Як би вже і куди не ховав!

Тую істину знають спрадавна

Архіваріуси всіх держав.

Та і як заховати той голод?!

Не поміститься в жоден архів.

Він тече через страдницький жолоб.

І ні дна в нього, ні берегів.

Та і як заглушити той стогін?

Його, врешті, почув цілий світ.

Ні зрівняння, і ні аналогій.

Втаємничений весь небозвід.

Не забути ні болю, ні гніву.

Чоловіче, собі помолись!

Що таємні посли і архіви?!

Час усе проявляє колись.

«Історики»:

 Це було не стихійне лихо, а штучно підготовлений голодомор. Вирішено було голодом виморити працьовитий український народ, винищити його розбратом і ворожнечею.

До цього голоду держава штовхнула село, яке відмовилося прийняти колгоспну систему.

Узимку 1931-1932 років привид голоду вже стукав у двері селянських хат України. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну компанію 1932 року. Внаслідок неякісного обробітку загинула частина посівів.

2)      І все ж врожай 1932 року лише на 12% був меншим за врожаї попередніх років і міг забезпечити населенню Україні мінімум продовольства.

3)      Але цього не сталося. Наближення катастрофи відчувалося вже в середині 1932 року. Угорський письменник Мате Залка писав: "Україна, не зважаючи на нормальний врожай, приречена на голод. Це трагедія."

 Ведучі: Хлібозаготівельна кампанія 1931 – 1932 рр. фактично залишила селян без хліба. Щоб вижити, селяни вночі ножицями стали зрізати  ще не дозрілі колоски на полях. Це явище швидко набуло масового характеру. Влада не забари особисто Сталіним Закон про охорону соціалістичної власності , який у народі прозвали законом  “про п’ять колосків”, згідно з яким за розкрадання передбачалися розстріл або десять років ув’язнення. На початок 1933р. за цим законом було засуджено понад 50 тис. осіб, із яких 2000 – розстріляно.

        Крім того, за невиконання хлібозаготівлі було усунуто з посад 80% керівного  складу. Але такі заходи не допомогли. І тоді для “виправлення становища” Сталін надсилає в Україну “надзвичайну комісію” на чолі з В.Молотовим. Партійних і радянських працівників почали масово звільняти з партії й віддавати під суд.

     Також  на Україну відправлено з Москви і Ленінграда так званих десятитисячників.  Як хижі зграї, вони ходили від хати до хати і шукали хліба. Пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували подвір'я, сади, городи, їздили по полях і все, що знаходили, забирали, залишаючи цілі родини без шматка хліба. За кілька місяців ці надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева викачали з сіл усі запаси зерна. У кожному населеному пункті були спеціальні бригади, які викликали по одному господареві, вимагаючи негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років. Деякі селяни-бідняки накладали на себе руки.

Медична довідка

Голод – то такий фізіологічний феномен, який нищить нормальну психіку, гасить емоції і волю до боротьби. У багатьох споминах жертв голоду засвідчується, що тривале голодування призводить до апатії і деморалізації людської свідомості, відбирає сили для боротьби. Голод призводив до божевілля і канібалізму. Дистрофія нищила розум, свідомість людей, перетворювала їх на тварин. За таких умов фізичний опір був неможливим.

               Голод руйнував громадські і суспільні зв’язки, кожен голодуючий думав лише про те, як би врятуватися від смерті. Але порятунку не було.          

               Та повернімося до історії. Ось історична довідка.

У жовтні 1932 року в Україну було направлено з Москви комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. Вона перевела Україну на блокадне становище.

               У поїздах і на станціях бригади ДПУ перевіряли багаж  пасажирів, конфісковували продовольство, яке селяни купили за власні великі гроші, або обміняли на цінні речі за межами України, щоб врятувати сім’ї від голодної смерті. Деякі села заносилися в „чорну дошку”. У них селян позбавляли прав на виїзд, і якщо в селі не було запасів їжі, село вимирало.

               Забирали із селянських господарств не тільки зерно, а й худобу, птицю, будь-які запаси їжі: картоплю, сухарі, буряки, сало, соління, сушки, квасолю та ін. Конфіскація подавалась як кара за „куркульський саботаж хлібозаготівель”.

               Фактично ж це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянських родин – кореня нації.

Учень. Прощався з світом батько мій Денис.

Над ним тужило сиве надвечір’я,

Спадали зорі з неосяжних риз

На тихе поле, на круте узгір’я.

Стояв нещадний 33-й рік.

Людьми давився, як дракон неситий.

Упав мій батько на сухий поріг

І так лежав, немов сім разів побитий.

Згадав, як хліба сто мішків

Збирав щороку тихо і без крику,

А тут... “Хоч крихту”, - ледве шепотів

Один в степу. Ніхто не дав і крихту.

За кілька кроків жито молоде.

Зелене жито вабить колосками

Далеко там, та якось він дійде

Зусиллям волі, якщо не ногами.

І поволікся висохлий кістяк

Через ріллю до молодого жита,

Насилу руку мертву він простяг,

Бо так хотілось жити.

Зривав і їв колючі колоски,

Молов зубами і ковтав їх скоро,

Почув – життя вертається в кістки.

Розплющив очі і побачив зорі.

Раділи всі, як з поля дід прибивсь,

Бо чули – смерть Дениса доконала.

А він ще сорок років хліб ростив

Й не згадував, що з ним в житті бувало.

               Ведучі: Те, що відбувалося в Україні в 1932–1933 роках, ніде в документах не зафіксовано, бо Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. До загибелі мільйонів селян привело холоднокровне рішення Сталіна відібрати в українських селян всі їстівні припаси, а потім оповити голодуючих завісою мовчання, заборонити будь-яку допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості (тобто милостиню нещасним прохачам давати було заборонено).

               Щоб перешкодити втечам голодних людей за межі України, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ, які нікого не випускали.

               Внаслідок цього вимирали цілі села, було зафіксовано випадки людоїдства і трупоїдства. Прагнучи врятувати хоч дітей, селяни часто везли їх у місто і там залишали в установах, лікарнях, на вулиці.

    Особливо страшною була доля дітей “розкуркулених”. Люди розуміли, що маленькі діти не витримають тяжких випробувань, і намагалися залишити їх на рідній землі. Вони сподівалися, що їх виростять або односельці, або держава. Очевидець згадував, що деякі матері клали немовлят на ганок сільради. Сільські активісти зібрали цих дітей з усієї округи і помістили в одну сільраду. Їх було заборонено годувати, оскільки це були діти “класово ворожих елементів”. Якийсь час немовлята жалібно плакали, а потім згасали від голоду. Ховали їх у спільній братській могилі.

Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду – діти. Вони виявились найменш захищеними, не брали участь у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних 100-300г хліба на працюючого.

Виявом дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.  Щоб не дивитись на муки своїх дітей, матері прискорювали сумний кінець. Натопивши маковинням хату, закрила комин мати. І на ранок усі діти мертві.

               Знаючи про те, що від голоду вимруть цілі села, Сталіним і його прибічниками було організовано переселення цілих родин з російського нечорнозем’я та віддалених областей у порожні села в Україні. Приїжджали в готові хати, на оброблені землі російські переселенці, які заповнювали цілі села і об’єднувалися в колгоспи.

               Досліджуючи втрати від голодомору 1932–1933 років, було встановлено, що загинуло близько 5 млн і вивезено до Сибіру 3 млн українців. Повні демографічні втрати, включаючи катастрофічне зниження народжуваності під впливом голоду сягають від 5до 18 млн чоловік.

Пісня Остапа Гавриша «Голодомор» (відео кліп)

Голод на Чернігівщині

«Історики»

У жовтні 1932 р. на Україні було створено сьому область — Чернігівську, в яку входило 36 районів. А в грудні відмічалося, що у розвитку колективізації Чернігівська обл. значно відстала від основних зернових районів України, була на останньому місці і по хлібозаготівлі.

Райони, що не виконали планів здачі зерна, ставилися мовби поза законом, їх керівники оголошувалися саботажними і підлягали репресіям, в ці райони заборонялося ввозити продукти харчування і промислові товари. Люди були кинуті напризволяще, бо до того часу майже всі продовольчі товари вже забрали. На Чернігівщині виникли селянські заворушення, а в деяких селах - навіть збройні виступи.

Виступи учнів:

 Учень. "В 1932 р. голод був у самому розпалі. У Вертіївці та Дрімайлівці селяни об'єднувались у загони і вбивають хлібозаготівельників. Для придушення цього руху Ніжинське ДПУ було змушене послати озброєні підрозділи" (Із свідчень Голубєва Л. В., м. Ніжин)

    Учень. "В 1933 р. я їздив на хлібозаготівлі в с. Сидорівка Ніжинського р-ну. Одного разу місцеві жителі обстріляли нас, і надалі ми кожної ночі ночували в різних хатах, боячись, щоб нас не вбили." (Андреєвський А. П. М.Ніжин).

В колгосп погнали коні та воли,

Вози, плуги і борони забрали,

Одних людей на північ повезли,

А інших смерть голодна доконала...

Учень.            "У той час я навчався в Ніжині був свідком того, як помирали люди. По вулицях, особливо по Гоголівській, попід будинками, магазинами, парканами сиділи і лежали дорослі люди і малі діти, їхні опухлі ноги були обмотані хустками, ганчір'ям, бо ніяке взуття вже не налазило. Лопалася шкіра, з ранок сочилася слизь. Люди мовчали, бо не було вже навіть сил попросити їсти. Вони тупо і байдуже дивилися кудись вдалечінь. Міняли все, що можна, на шматок хліба. Буханець його коштував на базарі тоді 15-20 крб., що було дуже дорого. Я бачив, як дехто, купивши хліб, ховав його за пазуху, щоб не відібрали. Голод робив людей звірями." (Реп'ях П.П., Ніжин).

Учень. " Влітку 1933 року студенти ніжинських учительських курсів одержували 100г хліба, чай без цукру та варену без солі ботвину. Багато людей вмирало прямо на вулицях, їх вивозили вантажними машинами і закопували всіх разом." (Околот О.М., Бобровицький р-н)

Учень."В місті вмирали цілі вулиці. Люди їли листя і кору дерев. Одного разу я бачила, як по місту йшов кінь, а на шиї в нього висіла табличка "Хочу кушать".(Мороз М.Ю., Ніжин).

Учень. Навесні 1933 р. в голодному божевіллі люди коїли нелюдські злочини
А я діточок побила,                

До схід сонця поварила,            

Трактористу-молодцю

Наварила холодцю,

Їж, Іване, пий, Іване,

Хай коханнячко не в'яне.

Ти ж казав: "Якби сама..."

Подивись - дітей нема,

Їж, коханий, не барися,

Виплюнь пальчики Орисі,

Від синів та від дочок –

Тільки жменька кісточок.

Душі їх пішли до раю,

Я ж останки позбираю

І землиці їх віддам.

Всі ми будемо отам...

Учень. "У 1933 році мене направили на роботу в Ріпкинську лікарню. Зав лікарнею наказав усім, хто звертається з проханням видавати довідки про смерть родича видавати такі довідки і писати в них, що смерть сталася від гострої серцевої недостатності. Кілька разів за такими довідками зверталася багатодітна мати.

А одного разу міліціонер привів до нас дівчину 18 років і приніс всі довідки, які ми видавали її матері. З'ясувалося, що ця дівчина та її мати вбили і з'їли всіх молодших дітей, а потім озвіріла від голоду дівчина вбила матір. Коли її варила, сусіди заявили в міліцію, що з хати чути запах вареного м'яса". (Аврамович Є.І., Чернігів)

Щезло все в голодному пожарі:

 Матері і діти з голоду всі мруть.

Божевільні люди на базарі

Людське м'ясо людям продають...

Учень. "У нас голод почався ще в 1932 і продовжувався до 1934 року. Спец бригади "активістів" ходили по дворах і геть усе забирали, що могло бути харчем. Щоб змусити господарів віддати хліб (а його ж не було вже) їх залякували мучили, били. Надягнуть кожух на чоловіка, заженуть на піч, сильно напалену, а потім людину роздягнуть і палками голяком виганяють на вулицю, в сніг. Люди мерли, як мухи. Іде людина дорогою, падає і помирає. Вимирали цілі родини. Трупи могли лежати подовгу на вулицях, по хатах. Ніхто на них не звертав уваги, навіть таке бувало: дітки лазили помертвій матері і смоктали її груди." (Марченко А.В., Чернігів)

Учень. На Остерщині в с.Городище директор школи Прохір Тарасович Шабел розпорядився залишати в школі частину хліба, вилученого спец загонами. Сотні матерів дякували цій людині і вчителю за те, що він врятував їх дітей. Щоправда, за цей гуманний акт директора у тому ж таки 33-му році  за привласнення продуктів виключили з партії. 

Надання слова очевидиці Голодомору у Ніжині С.П. Білоус.

               Ведучі:   Нині кажуть, що село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору, матеріальний відгомін ненароджених поколінь. Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, непоправно підірваний голодомором 1932–1933 років.

      Що ж забрали з собою в могили ті 12 мільйонів великомучеників голодного року? Не тільки те, що вони самі могли створити на цьому світі, а й те, чого вони так і не передали нащадкам. Зяюче провалля утворилося на місці 1933 року в демографічній структурі населення України. Це провалля невідворотно повторювалося потім ще й ще – коли наставала пора народжувати своїх дітей тим дітям, яких давно вже забрала голодна смертьі дітям цих ненароджених.

               А пішли ж найкращі,  несли в могилу найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, досконалості фізичної й духовної, гени милосердя й справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічний живий ланцюг поколінь. Українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано такого удару, якого ще не знав ні він, ні весь цивілізований світ.

Висновки Міжнародної комісії по розслідуванню голодомору в Україні в 1932–1933 роках

1. Причини голодомору:

а) вивезення з України урожаю 1932 року до останнього кілограма внаслідок пограбування селян бригадами активістів з числа членів ВКП(б),

комсомольців, комнезамівців і уповноважених з Росії;

б) колективізація;

в) розкуркулювання;

г) денаціоналізація;

д) геноцид.

2. Наслідки голодомору:

1. Голодомор в Україні в 1932 – 1933 рр. був наслідком максимальної конфіскації сільськогосподарських продуктів у населення села.

2. Представники влади, які відповідали за заходи щодо конфіскації зерна, також жили в страху покарання.

3. Унаслідок повного виснаження організму від голоду померло 5 мільйонів чоловік;

4. Вивезено з України до Сибіру, на Урал, райони Крайньої Півночі 3 млн осіб.

               Ведучі: На початку 2010 р. офіційні обрахунки смертей від голоду зменшилися до 4 млн чол., - ця цифра ближча до істини, але все одно вона вражає. Такі цифри важливі для нас не тому, що вони великі, а тому, що вони складаються з одиниць. Кожна одиниця – це окрема людина, зі своїм життям. Історія не зводиться до смерті. Історія – це життя. У всіх загиблих від голоду було життя. І були свої імена, свої мрії і сподівання.

Згадуючи одного – пам’ятаймо про мільйони. Ми впевнені – Україна пам’ятає. То ж давайте разом звернемося до нашої історії і вийдемо після цього духовно чистішими, мудрішими.

Пісня та відео презентація про рідний край.

А.     «..весною 1933р. я вийшла на Деміївський ринок ( Київ) купити собі дещо поїсти. Було ще холодно, падав дощ. Я звернула увагу на гурт дітей – хлопчиків та дівчаток – худих, брудних, голодних, обірваних, які під одним з прилавків про щось сперечалися. Підійшла ближче. Який же мене обгорнув страх, коли я зрозуміла, що вони не могли поділити між собою дохлого пацюка…» (Із книги «Голод – геноцид 1933р. в Україні». – К., 2000).

Б.      «…Деякі божеволіли. Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх. Я бачив одну таку жінку. Її привели до окружного центру. Вона мала людське обличчя, але очі були вовчі.

…У селі Білки Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя та їхню 16-річну доньку, щоб узяти собі 12 кілограмів борошна, яке вони мали…

…Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли втримати сечі… і тепер геть начисто все поїли… Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок… Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття… коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки, кульбабу, проліски, кропиву…

….Тієї ж весни у колгоспі оголосили: «Хто вийде збирати довгоносика – одержить обід!» ще до схід сонця готувала нас мати на роботу… Людей було багато. Бригадир оголосив: «Коли витягнуть на стовп червоний прапор – приходьте обідати, а до того необхідно виконати норму – зібрати відро кузьки!»… Невимовно терпіли від голоду та все поглядали на радгосп – чи немає червоного прапора? Його не було… Аж під вечір з’явився. Сотні людей почали бігти до двору… Дехто падав і вже не підводився… Кожний отримував «цілушку»… Одержавши 10гр невідомо з чого спеченого хліба та один черпак затірки, сідали і обідали… Під кінець 1933р. в селі не дорахували 1000 чол.…

…Настав час загарбати родинне золото. З цією метою у Києві та інших містах були відкриті магазини «торгсину», в яких був широкий вибір товарів харчування, але тільки за валюту або золото. Разом з мамою того ж дня пішли в «торгсин». Сьогодні – це центральний магазин на Хрещатику. До хлібного відділу – довга черга. Все селяни: обірвані, худі, пухлі від голоду… Підійшла черга мами. Касирка взяла золоту каблучку… насипала у торбинку кілька ковшів борошна… Мама сказала, що борошна було з півпуда…

…Протягом жахливої весни 1933 року я бачив людей, які вмирали від голоду. Я бачив жінок, дітей з роздутими животами… І трупи – трупи в зношених вовняних кожухах; трупи в селянських хатинах, під мостами Харкова… Я бачив усе це і не збожеволів… І не проклинав тих, хто послав мене збирати у селян зерно взимку. Як і все моє покоління, я міцно вірив, що мета виправдовує засоби…» (З книги Р.Конквеста «Жнива скорботи»).

Прощався з світом батько мій Денис.

Над ним тужило сиве надвечір’я,

Спадали зорі з неосяжних риз

На тихе поле, на круте узгір’я.

Стояв нещадний 33-й рік.

Людьми давився, як дракон неситий.

Упав мій батько на сухий поріг

І так лежав, немов сім разів побитий.

Згадав, як хліба сто мішків

Збирав щороку тихо і без крику,

А тут... “Хоч крихту”, - ледве шепотів

Один в степу. Ніхто не дав і крихту.

За кілька кроків жито молоде.

Зелене жито вабить колосками

Далеко там, та якось він дійде

Зусиллям волі, якщо не ногами.

І поволікся висохлий кістяк

Через ріллю до молодого жита,

Насилу руку мертву він простяг,

Бо так хотілось жити.

Зривав і їв колючі колоски,

Молов зубами і ковтав їх скоро,

Почув – життя вертається в кістки.

Розплющив очі і побачив зорі.

Раділи всі, як з поля дід прибивсь,

Бо чули – смерть Дениса доконала.

А він ще сорок років хліб ростив

Й не згадував, що з ним в житті бувало.