Знати своє коріння і свою історію, любити його – це найсвятіша і найдорожча
потреба кожної порядної і поважаючої себе людини. Без знань про все це годі
говорити про національну культуру, гідність, самовідданість, патріотизм. Знання свого краю – невід’ємна частина
духовності кожного українця, важливий засіб забезпечення нерозривного зв’язку
минулого малої Батьківщини з вітчизняною і світовою історією. Історію творять
люди, тому завжди актуальним є вивчення життя і діяльності окремих
представників чи родин, які залишили помітний слід в історії України чи світу. До таких діячів належить і
ніжинська родина Спаських, у життєвому шляху якої, як у дзеркалі, відбилися суперечливі
події історії України ХХ ст.
Ніжинська родина Спаських мала давнє священницьке коріння. Батьки прагнули
дати дітям не тільки вищу освіту, а й виховували власним життєвим прикладом.
Особливо великою була роль батька - Георгія Івановича, настоятеля місцевого
Миколаївського собору.
У місті Ніжині зберігається будинок родини Спаських, який став своєрідним символом порятунку для
кількох сотень євреїв. Влітку 1919 року,
коли до Ніжина вдерлися загони денікінської армії, в місті спалахнув жорстокий
єврейський погром, під час якого загинуло близько 200 чоловік. У той час отець
Георгій сховав у своєму будинку ЗО єврейських родин. Коли ж розлютовані п’яні
погромники намагалися увірватися до будинку, у дверях їх зупинив старенький
священик. Він тихо, але впевнено
промовив, що вбивці увійдуть в дім тільки через його труп. І трапилося диво:
погромники відступили…
Постать батька назавжди
залишилась для дітей яскравим прикладом сумлінного виконання своїх обов’язків
та громадянської мужності.
Подружжя Спаських прагнуло дати своїм дітям фундаментальну гуманітарну
освіту – у різні роки сини (Георгій,
Феодосій, Василь, Іван ) закінчили Ніжинську класичну гімназію, сестра
Євгенія - міську жіночу гімназію
П.І.Кушакевич, мали вищу освіту.
Роки революції та громадянської війни першої чверті ХХ ст. роз’єднали не
одне покоління українських родин. Троє старших братів (Георгій, Василь,
Феодосій Спаські) опинилися в протилежному політичному таборі, молодші - Євгенія та Іван – відчули на собі смак
ув’язнення за надуманими звинуваченнями з боку радянської влади.
Складні суспільно-політичні події 20-х років минулого століття зумовили
численні міграції громадян колишньої
Російської імперії до країн Західної Європи. Переїхавши до Франції, колишній
мобілізований до денікінської армії Феодосій Спаський став одним із перших
слухачів Свято-Сергіївського богословського інституту, згодом працював тут
бібліотекарем, викладав сектознавство, історію розколу, латинську та грецьку
мови, літургію та Святе Письмо, служив
псаломщиком у православній
Свято-Введенській церкві в Парижі та керував чоловічим хором. Його перу
належить ґрунтовна монографія «Русское литургическое творчество», що вийшла
російською мовою в Парижі в 1951 р.
Видатним
етнографом-дослідником вже в радянські часи стане Євгенія Спаська, причому такі
народні ремесла як ткацтво, вишивка, різьблення, гончарство, золотарство вона
вивчатиме не лише в Ніжині, а й на Буковині, у Галичині, Криму, Киргизії, Казахстані, куди доля закине її на
заслання після арешту. Отримавши реабілітацію після смерті Сталіна, Є. С. так і
залишилася в Казахстані: вона продовжує народознавчу роботу, стає науковим
співробітником Алма-Атинського
педінституту, друкує свої дослідження, листується з Ніжинським краєзнавчим
музеєм. Її особисті щоденники містять
цінні відомості про стан та розвиток народних промислів та традицій Чернігівщини початку ХХ ст.
Не рахуючись з особистим
часом та коштами, Є.С. зустрічалася з живими свідками ремісничих цехів у Ніжині
– гончарями, золотарями, ковалями; досліджувала напівзруйновані печі ніжинських
будинків, оздоблених кахлями; упорядковувала альбоми малюнків та фотографій.
Цікавими були записані
Є.Спаською звичаї гончарів Ніжина, адже історія цехового виробництва нашого
міста бере свій початок з першої половини 17 ст.!
На поч. ХХ ст. у Ніжині
нараховувалося вже 12 цехів. За свідченнями дослідниці, цех
гончарів мав свої землі на Хвилівці, врожай з яких продавали, а гроші клали до
каси. На 1912 р. (рік закриття цеху) було накопичено 12 тис. крб., які перейшли
до міської Управи. Зібрання цеху гончарів проводилося за допомогою «повісток»
або «цешок» - невеликих свинцевих
дощечок, на яких з одного боку був вилитий св. Георгій на коні, а з іншої –
глечик, горщик та кахля. Ця дощечка завжди висіла в Ремісничій Управі й
використовувалася для оповіщення про дату зібрання - сторож або ново вписаний член цеху обходили
з нею всіх цеховиків. Своєрідним сигналом до виступів на зібраннях слугувало «версадло» - дзеркало: поки воно
стояло покрите чорним сукном на столі Управи, всі могли вільно говорити, як
тільки сукно знімали – говорив тільки той, кого питали. Верх «версадла» був
прикрашений орлом на кулі, який під час
урочистостей відкручувався, одягався на спеціальну палку і така булава
очолювала процесію цеховиків. Крім того, цех мав свій цеховий костюм - майстер Василь Андрійович Пархоменко
називає його «контусом» - що являв собою довгий синій халат із двома золотими
стрічками на рукавах та комірі та
широким орнаментованим поясом; 2 хоругви, скриньку для зберігання грошей.
На момент закриття цех нараховував 50 чоловік – 30 гончарів, решта – пічники,
каменщики.
Святом гончарів уважався вівторок на Масляній: у цей день
у приміщенні Управи влаштовували поминальний обід в складчину. Старшину цеха –
цехмейстера – обирали на 1 рік, але іноді він залишався і на три роки.
Справжнім піонером була
наша землячка й у вивченні ніжинського золотарства.
До народознавчих розвідок
Євгенія залучала і молодшого брата Івана, який продовжуватиме вивчати українські старожитності все життя, навіть
очолюючи один з найбільших відділів Ермітажу в Ленінграді.
Відвідуючи місто свого дитинства, Є. Спаська
завжди використовувала найменшу нагоду для вивчення звичаїв різноманітних свят.
Так, наприклад, у квітні-травні 1927 р. вона записала кілька цікавих
спостережень стосовно Великодніх традицій: «Приїхала
я з ночі, з середи на четвер на «страсній». Тільки почало світати. … Де-не-де
смалили кабанів, по хатах вже поралися
хазяйки, бо світилося у вікнах. Баби, підтикавши спідниці, поспішали «до
греків» (Грецької церкви) - бо в цю ніч у Ніжині завжди з давніх-давен «у
греків» правлять якусь особу службу - «освящають міро». Служба ця залишилися
спадщиною від справжніх колишніх греків і правили її в цю ніч лише у Ніжині та
ще в Сімферополі щороку.
… У Ніжині колють свиней завжди в середу або в четвер на
страсній удосвіта. Голову одрізають у дворі і несуть у хату, кладуть на печі,
щоб кабани були завжди великі та жирні, як піч. А хвоста, як одріжуть, кидають
у свинюшник, щоб свині не переводилися. Коли свиню сажають в саж - несуть їй
вперше їжу на кришці від питної діжі - хліба і зерна, щоб була свиня жирна як
діжа.
Хоч свинину, хоч порося на Пасху намагаються всі хто
тільки має змогу пожарити. Хто не коле сам, старається купити хоч шматок на
базарі, тому з сіл багато привозять і недорого продають. Цього року свинина
була по 15-20 коп. фунт».
Отже, архівні записи Є. Спаської залишаються
невичерпним джерелом для краєзнавців та народознавців.
Яскравим представником цієї родини вчених-дослідників та культурних діячів був
Іван Спаський. Один з перших
організаторів і керівників музейної справи на Ніжинщині (очільник Окружного
Історичного музею), він продовжив свою наукову та дослідницьку діяльність у
Харківському історичному музеї.
Страшні часи сталінщини не оминули молодого вченого. У січні 1934 р. його
звинуватили в тому, що під виглядом виставки середньовічної зброї у
Харківському історико-художньому музеї Іван
Георгійович озброював українську фашистську організацію. Доля та наукова
кар'єра талановитого вченого була
перекреслена. Того ж року закрили
Ніжинський Окружний музей, а унікальні колекції розграбували.
Після заслання у далекому Казахстані
героїчно воював на Карельському фронті, а згодом майже півстоліття
очолював відділ найбільшої у світі нумізматичної колекції Ермітажу. За цей час І. Спаський захистив
кандидатську та докторську дисертації, упорядкував каталог російських
дореволюційних нагород, став родоначальником власної наукової школи та автором
численних праць, що перевидавалися не тільки російською, а й англійською та
німецькою мовами та уславили його як вченого-нумізмата зі світовим ім’ям. За
спогадами учнів та колег, це була людина надзвичайної працездатності та
високоморальних життєвих принципів, справжній вчений-дослідник, який не боявся
«чорної» роботи і завжди щедро ділився з іншими своїми думками та ідеями.
Уродженець Ніжина, Іван
Георгійович все життя
пам’ятав про свою
Україну, чимало уваги приділив українським
сюжетам («золоті» нагороди царя
Олексія Михайловича для
гетьмана Хмельницького та його війська після укладення Березневих статей
1654 р., дукачі – жіночі прикраси,
виготовлені з великих монет, які носили на Україні аж до 30-х
років минулого століття).
Про нього й досі постійно згадують його учні, друзі,
колеги, співробітники Відділу
нумізматики Ермітажу, в
його працях шукають – і знаходять! – відповіді на
різні важкі й
актуальні питання.
Таким чином, як уже зазначалося на початку, історію творять люди. І
яскравим підтвердженням цього є діяльність представників родини Спаських з
невеликого містечка на Чернігівщині - вони залишили яскравий слід не тільки в
регіональній, вітчизняній, а й світовій історії.
Немає коментарів:
Дописати коментар