Рухи за права людини та громадянські права

Рух афроамериканців США за громадянські права. Мартін Лютер Кінг

    Наприкінці 1940­х років у США за президентства демократа Гаррі Трумена дедалі гучніше лунали вимоги афроамериканців покласти край расовій дискримінації. Фактів ставлення до афроамериканців як до людей «другого сорту» в США було достатньо: відмова в наданні роботи, роздільне навчання дітей у школах, окремі місця в громадському транспорті. Траплялися випадки лінчування. Реакцією на расистські акції ку­клус­клану став екстремістський рух «Влада чорних». Особливо складним було становище в південних штатах країни. Долаючи опір впливових конгресменів з Півдня, президент­демократ Г. Трумен підписав указ про заборону всіх форм расової дискримінації.

Президент Дуайт Ейзенхауер продовжив курс на викорінення расової дискримінації. Зокрема, він наполіг на спільному навчанні дітей у школах. У 1957 р. до південного містечка Літл­Рок в Арканзасі за наказом президента були навіть уведені федеральні війська, аби дев’ять школярів­афроамериканців могли зайти до школи. Того ж року конгрес ухвалив закон про захист виборчих прав афроамериканців. Драматичним був процес подолання расової дискримінації в громадському транспорті.

Такі кроки президента схвально сприйняли лідери афроамериканців, серед яких надзвичайно популярним був Мартін Лютер Кінг. Завдяки підтримці громадськості, Д. Ейзенхауер створив передумови для мирного вирішення расового питання в 1960­х роках.

Мартін Лютер Кінг (1929–1968) — американський баптистський проповідник, правозахисник, борець за ра­ сову рівність. Лауреат Нобелівської премії миру (1964). Учасник та організатор акцій на захист громадянських прав афроамериканців. У квітні 1968 р. був смертельно поранений снайпером. З 1986 р. в третій понеділок січня в США відзначається День Мартіна Лютера Кінга.

Пік боротьби афроамериканців за громадянські права припав на 1960­і роки. Хоча рух, очолюваний М. Л. Кінгом сповідував ненасильницькі методи боротьби, у молодіжному середовищі лунали заклики до більш рішучих дій. У квітні 1963 р. під час акції протесту в Бірмінгемі М. Л. Кінга було заарештовано, однак під тиском громадськості через тиждень його випустили на свободу. Того ж року школярі й студенти афроамериканського походження організували «хрестовий похід дітей». Пройшовши «маршем на Вашингтон», понад 200 тис. демонстрантів зібралися перед Меморіалом Лінкольна й М. Л. Кінг виголосив свою знамениту промову «Я мрію».

·Проаналізуйте уривок з виступу М. Л. Кінга. Які, на Вашу думку, етичні й мо- ральні цінності та прагнення втілені в його словах? Хто ще з відомих вам діячів ХХ ст. був прихильником ідеї ненасильницької боротьби за справедливість?

«Я мрію, що колись… у Джорджії нащадки колишніх рабів зможуть сісти за один стіл з нащадками колишніх рабовласників.

Я мрію, що колись штат Міссісіпі… перетвориться на оазу свободи й спра- ведливості.

…Я мрію, що колись в Алабамі, штаті жорстоких расистів… темношкірі хлоп- ці й дівчата візьмуться за руки з білими хлопцями й дівчатами, як брати й сестри. Я мрію»

М. Л. Кінг та інші лідери руху за громадянські права зустрілися в Білому домі з обраним у 1961 р. президентом Дж. Кеннеді, який запевнив їх у своїй відданості ідеям расової рівності. Проте восени 1963 р. Дж. Кеннеді вбили. Його законопроекти намагався провести в конгресі новий президент Ліндон Джонсон. Після вбивства навесні 1968 р. М. Л. Кінга піднялася нова протестна хвиля. Заворушення почалися одночасно в усіх мегаполісах країни. Найбільше постраждали міста Чикаго, Клівленд і Вашингтон. Рух за громадянські права в 1955–1968 рр.— одна з найдраматичніших сторінок американської історії.

 

Молодіжні виступи наприкінці 1960-х років

                       1968 рік ознаменувався масовими нескоординованими молодіжними виступами в різних частинах світу, що переросли в справжню студентську революцію. Демократизація освіти, відкриття нових навчальних закладів після закінчення Другої світової війни зробили вищу освіту доступнішою. Вона перестала бути привілеєм забезпечених членів суспільства, у дітей  незаможних верств з’явилися якісно нові можливості. Це була справжня революція не тільки в соціальній структурі суспільства, а й у масовій свідомості.

Молодіжні виступи були зумовлені не тільки й не стільки економічними причинами, адже ситуація в економіці була відносно стабільною. У 1968– 1969 рр. у Франції, Німеччині, Італії, Великій Британії та США студенти були незалежною політичною силою, яка діяла під впливом рухів національного визволення в Африці й Азії та була обурена війною у В’єтнамі (1957–1975). Молодіжні активісти засуджували імперіалізм, нерівність і несправедливість, критикували систему освіти, виступали проти расової та гендерної дискримінації, за збереження довкілля.

Сформоване до 1960­х років у Європі й Північній Америці «суспільство споживання» викликало в молодого покоління громадян огиду й породжувало відчуття порожнечі та відчуженості. Через альтернативну культуру молодь намагалася створити «нову родину», яку єднає духовна близькість, а не матеріальні цінності. «Нас не люблять, нам лише купують іграшки», «не можна закохатись у приріст промислового виробництва» — такі гасла з’являлися на плакатах мітингувальників. Небажання служити в армії, зокрема брати участь у в’єтнамській війні, та інші проблеми спонукали політизовану молодь до участі в протестах.

У Франції в середині 1960­х років опозиція критикувала внутрішню політику президента Ш. де Голля за націоналізм, ігнорування демократичних процедур і схильність до авторитаризму.

У травні 1968 р. у французьких університетах і колежах почалися студентські заворушення. До Парижа ніби повернувся революційний дух 1848 р. У Латинському кварталі, де було чимало навчальних закладів, спорудили барикади з бруківки, повалених дерев та інших матеріалів. Студенти захопили університет Нантер, після чого уряд вирішив закрити навчальний заклад. Студенти й солідарні з ними містяни домагалися звільнення заарештованих напередодні активістів із паризького Сорбонського університету, а також реформування вищої школи. У відповідь поліція застосувала силу; десятки учасників протестів зазнали поранень. Ці події ввійшли в історію під назвою «червоний травень».

Студентський бунт і заворушення у Франції спалахнули не тому, що погіршилися матеріальні умови життя французів, зокрема студентів. Навпаки, на Заході спостерігалося економічне піднесення, у Франції бурхливо розвивалась економіка, знижувався рівень безробіття. Основною причиною «червоного травня» 1968 р. стала суперечність між спробами покоління, яке пережило дві світові війни, нав’язати молоді, що народилася після війни й виросла в умовах миру, свої життєві цінності. Сенс того, що сталося в Європі (зокрема, у Франції) і США, полягав саме в протесті проти консервативної стабільності, відсутності змін, браку нових ідей щодо розвитку суспільства. Молодь на повен голос заявила, що обмеження й приписи традиційного буржуазного суспільства неприйнятні й постала потреба змінити післявоєнний спосіб життя. Студентські бунти змусили правлячі еліти пристосовуватися до нових реалій.

Молодіжні виступи відбулися також у Західній Німеччині, Бельгії, Польщі, Югославії, Мексиці; у багатьох країнах організовували протестні акції проти введення радянських військ у Чехословаччину. У результаті молодіжних бунтів 60­х років ХХ ст. відбулася глобальна соціальна трансформація. Протестний рух стимулював розвиток світової молодіжної культури й зумовив виникнення численних молодіжних субкультур. Поширилися ідеї толерантності заради забезпечення внутрішнього миру й запобігання повторенню масових виступів.

Рух хіпі

  1960­і роки були періодом руйнування усталених цінностей та норм поведінки. Частина молодих людей стала політичними активістами, інші демонстрували неприйняття традиційної культури своїм зовнішнім виглядом і способом життя. Чи не найяскравішим символом тієї епохи стали хіпі («діти квітів») — міжнародний молодіжний рух, що перетворився на контркультуру. Основними цінностями хіпі проголошували свободу, радість життя й безмежну любов до всіх людей, незалежно від раси чи віросповідання.

  Хіпі були переважно політично незаангажовані вихідці із середнього класу. Їх вирізняв особливий стиль одягу (джинси, сорочка, сандалії, саморобні плетені браслети, у чоловіків — бороди, довге волосся). Зазвичай хіпі не займалися політичною діяльністю, однак виступали проти насильства, пропагували відкритість і терпимість.

світом, тисячі хлопців і дівчат тікали з дому й утворювали комуни. Легендарною подією став музичний фестиваль «Вудсток» у США влітку 1969 р., на який з’їхалося майже півмільйона людей. Кумирами «дітей квітів» були рок­музиканти Джон Леннон, Джим Моррісон, Джимі Гендрікс, Боб Ділан та ін.

Американські хіпі поєднали елементи буддизму, індуїзму й індіанських вірувань, заперечували споживацький капіталізм, закликали жити в гармонії з природою, пропагували вільне кохання та життя в комунах. Гасло хіпі — «Love. Peace. Freedom» («Мир. Любов. Свобода»).

Із середини 1970­х років рух хіпі почав занепадати. Чимало його активних учасників постриглося, познімало «фенічки» й, повернувшись у лоно буржуазної цивілізації стало добропорядними громадянами. Рух хіпі справив величезний вплив на культуру західної цивілізації, розвиток суспільства й навіть політику.

Прояви етнонаціоналізму

Проблема Квебеку. У 1990­х роках у Канаді Громадянський форум (групи активних громадян, які вивчали запити типових канадців) визначив характерні ознаки канадської ідентичності. З’ясувалося, що основними цінностями, які поділяють жителі всіх регіонів країни, є віра в рівноправність і справедливість, свободу, мир і ненасильницькі зміни; у дієвість діалогу; необхідність посилення контактів між різними регіонами й групами населення; толерантність; підтримка культурного розмаїття; доброта й щедрість; захист і збереження довкілля.

Канадська національна самоідентифікація ґрунтується на двох культурах і на двох мовах — англійській та французькій. Франкомовні канадці, які проживають у провінції Квебек, захищають свою мову та свої культурні традиції. Післявоєнний уряд провінції наполягав на розширенні владних повноважень Квебеку, зокрема щодо контролю над податками, призначень на керівні посади, упровадження французької мови. Ці вимоги спричинили конфлікт між Квебеком та іншими регіонами Канади, адже більшість канадців не погоджувалася з наданням Квебеку повноважень, яких не мали інші провінції. Щоб довести франкоканадцям, що вони рівноправні з англоканадцями уряд запровадив двомовність і двокультурність.

У 1960­х роках ситуація у Квебеку загострилася й

ліберальний уряд П’єра Трюдо прийняв у 1969 р. закон про офіційні мови, який проголошував рівність англійської та французької мов, застосування двомовності в районах, де чисельність мовної меншини перевищує 10 %, а також вивчення французької мови чиновниками. Однак квебекські радикали виступали за вихід провінції зі складу Канади, удаючись навіть до терористичних актів. На почат

ку 1970­х років федеральний уряд навіть увів у Квебеку ненадовго воєнний стан і направив до провінції війська.

У Квебеку двічі проводився референдум щодо статусу провінції (1980, 1995). Більшість квебекців з незначною перевагою проголосувала проти виходу зі складу Канади. У 1998 р. Верховний суд Канади ухвалив вердикт, згідно з яким провінція Квебек не може в односторонньому порядку приймати рішення про відокремлення від Канади.

Проблема Північної Ірландії (Ольстеру). Конфлікт між католиками (корінне населення) і протестантами (вихідці з Англії та Шотландії) переріс у справжню міжетнічну й міжконфесійну війну. Причиною виникнення конфлікту стала суперечка про конституційний статус Північної Ірландії. Мета юніоністів — збереження нерозривного зв’язку з Великою Британією. Натомість націоналісти — католицька меншина — прагнула ввійти до складу Республіки Ірландія. Упродовж тридцяти років (1968–1998) насильство на вулицях Північної Ірлан­ дії було звичним явищем. У 1968 р. підпільна Ірландська республіканська армія (ІРА) розпочала збройну боротьбу за возз’єднання Ольстеру з Ірландією. Основний метод боротьби ІРА — терор. За період протистояння загинуло 3600 осіб, було поранено й травмовано майже 50 тис. осіб.

Наприкінці 1960­х років ситуація загострилася настільки, що до Ольстеру було введено англійську армію. Через декілька років уряд припинив повноваження парламенту Північної Ірландії та запровадив пряме правління з Лондона. Тривалий час ІРА не погоджувалася на компроміс у питанні приєднання Ольстеру до Ірландії, однак завдяки включенню в переговорний процес політичної організації «Шинн Фейн», у середині 90­х років ХХ ст. вона оголосила про припинення вогню.

У 1998 р. у Белфасті, столиці Північної Ірландії, між британським та ірландським урядами було підписано «Угоду Страсної П’ятниці». Цей документ відновив самоврядування в Північній Ірландії. Період протистояння закінчився.

На початку ХХІ ст. в різних регіонах Європи виникали конфлікти на етнічному, територіальному та культурному ґрунті. Наприклад, в Іспанії регіональна влада заможної автономної області Каталонія (столиця м. Барселона) зажадала від центральної влади в Мадриді ще ширшої автономії. Чимало каталонців переконано, що їхні мова й культура можуть розвиватися лише за умови повної державної незалежності. На початку жовтня 2017 р. керівництво уряду Каталонії та парламенту області провело референдум й оголосило, що майже всі його учасники проголосували за відокремлення від Іспанії. Голова уряду Каталонії та інші керівники автономії підписали документ про проголошення незалежності регіону від Іспанії. Результати референдуму не визнані ні Іспанією, ні світом.

Центральна іспанська влада скасувала повноваження автономного уряду Каталонії, розпустила парламент і ввела пряме правління. Частину лідерів сепаратистів було заарештовано, частина емігрувала. Вибори до регіональних органів влади, проведені наприкінці 2017 р., не вирішили проблему, адже більшість місць у парламенті Каталонії вибороли представники сепаратистськи налаштованих партій.

Інша область Іспанії, Країна Басків (Басконія), має широку автономію: власний парламент, поліцію, податкову систему, сама регулює сферу освіти. Однак парламент Країни Басків багато років поспіль домагається від уряду Іспанії дозволу провести референдум про незалежність і щоразу отримує відмову. Істо­ рично «баскське питання» було для центральної іспанської влади більш дражливим, ніж каталонське. Ще за часів диктатора Франко була утворена екстремістська організація ЕТА, мета якої — боротьба за незалежність Басконії. На початку другого десятиліття ХХІ ст. вона оголосила про завершення кампанії насильницької боротьби.

У Європі існують також інші конфліктонебезпечні регіони.

Боротьба за права конфесійних, мовних і сексуальних меншин

У всіх країнах у всі часи культурні, конфесійні, етнічні чи інші меншини прагнули зберегти свої мову, віру й традиції. Створена в 1945 р. ООН розробила певні механізми на захист меншин. Першим таким післявоєнним документом стала Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948, набрала чинності в 1951 р.). Згідно з конвенцією, геноцид — це злочин, скоєний з метою знищення групи осіб за національними, етнічними, расовими або конфесійними ознаками.

Боротьба за права меншин у післявоєнному світі спрямована на запобігання дискримінації за певними ознаками, забезпечення рівних прав, сприяння повноцінній участі меншин у суспільному житті; урахування їхніх інтересів при працевлаштуванні тощо. У всьому світі меншини в минулому й тепер нерідко стають жертвами збройних конфліктів і політичної боротьби.

У післявоєнні роки активізувався жіночий рух, спрямований на подолання дискримінації за ознакою статі, забезпечення жінкам рівних з чоловіками умов праці й оплати за неї, використання здоров’язбережувальних засобів контролю за народжуваністю та вирішення інших важливих проблем. Жінки створювали власні організації, об’єднувались у групи. Зокрема, у середині 1960­х років у США була створена Національна організація жінок, яка опікувалася наданням федеральної допомоги центрам денного догляду для працюючих матерів, домагалася ліквідації дискримінації за ознакою статі та забезпечення рівної оплати для чоловіків і жінок.

Жінки були не єдиною групою, яка вимагала рівності. Закони 1960­х років проти представників сексуальних меншин, а також переслідування їхніх організацій спричинили протести. Ставлення до сексуальних меншин поступово стало на Заході питанням дотримання прав людини.