Західноукраїнські землі у міжвоєнний період (конспект)

Територію України  у 20-30 ті роки ХХ ст. було поділено між Радянським Союзом, Польщею, Чехословаччиною, Румунією.

1)        до Польщі  відійшли за Ризьким миром 1921 р. Холмщина, Підляшшя, Західне Полісся, Західна Волинь, (1920 р. Польща домоглася відмови УНР від Східної Галичини за Варшавською угодою; 1923 р. Антанта визнала Східну Галичину частиною Польщі;

2)   до Чехословаччини - 1919 р. за Сен-Жерменським мирним договором на правах автономії відійшла За­карпатська Україна (Підкарпатська Русь), але реальний статус автономії вона одержала лише 1938 р;

3)   до Румунії  відійшли захоплені нею у 1918 р. Північна Буковина та Північна Бессарабія.

Кожна з держав будувала відносини з українським населенням, виходячи зі своїх інтересів, ігноруючи прагнення українців до самовизначення. Політика урядів мала переважно колонізаторський характер.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель

Рівень економічного розвитку українських земель був низьким. Головною причиною цього був колоніальний характер економіки західноукраїнських земель: їх використовували як джерело сировини і дешевої робочої сили та як ринок збуту промислових товарів. Переважна більшість промислових підпри­ємств були дрібними. Розвивалися ті галузі, які не вимагали значних капіталовкладень і забезпе­чували високі прибутки: нафтовидобувна, деревообробна, переробка сировини. Уряд Польщі поділив країну на дві частини: Польщу «А» (польські землі, де розвивалася промисловість) і Польщу «Б» (українські землі, розвиток про­мисловості на яких стримувався, а високі залізничні тарифи обмежували зв'язки між частинами «А» і «Б»). Але були й певні позитивні зрушення:  мережа коопе­ративів у Східній Галичині; уряд Чехословаччини вкладав в економіку Закар­паття певні кошти, але їх було замало - край так і залишався найвідсталішим регіоном Чехословаччини;

Загострив національні проблеми в Польщі земельний закон (1919), який передбачав створення сильних, придатних для інтенсивного виробництва, приватних селянських гос­подарств. Селяни за бажанням могли купити через банк ділянку землі. Згодом ця аграрна реформа була значною мірою перетворена на планомірну колонізацію (заселення пересе­ленцями, яких називали осадниками) земель Волині, Полісся, Східної Галичини. Пересе­лялися польські військові й цивільні осадники. Ця політика викликала колосальну соці­альну і національну напруженість. Нерідко самі осадники не витримували ворожнечі, яка оточувала їх звідусіль, і поверталися додому.

Національне гноблення на західноукраїнських землях.

Західноукраїнські зем­лі у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини: а) не мали автономного устрою, укра­їнці майже не мали можливості обіймати посади в державних і муніципальних установах, самоврядування громад було ліквідовано; б) уряди здійснювали насильниць­ку асиміляцію; в)  переслідувалась українська мова; г) українські імена, прізвища (Східна Галичина), назви міст  і сіл (Буковина) змінювались, відповідно, на польські та румунські; д) переслідували православну українську церкву, православних примусово навертали до католицтва; є) закривались українські школи або звужува­лося викладання в школах української мови (Закарпаття); є) доступ українців до вищої освіти був обмежений (Галичина - 5% від загальної кількості студентів Львівського універ­ситету).

Польський уряд намагався використати освіту для знищення національних особливос­тей українців: за «кресовим» законом 1924 р. були створені двомовні (утраквістичні) школи, які по суті були польськими. Наслідками такої політики польського уряду було знижен­ня освітнього рівня українців (близько 2/3 українців - неписьменні або малописьменні), зменшення кількості українців з вищою освітою.

Українці чинили опір політиці польської влади в освіті: було створено Таємний Львів­ський університет (1921 - 1925); у Галичині діяло просвітницьке товариство «Рідна шко­ла», яке засновувало гімназії, ліцеї, професійно-технічні школи; діяли осередки товариства «Просвіта»; у Львові продовжувало свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Г. Шевчен­ка.

У Румунії соціальне та національне гноблення українців викликало опір місцевого насе­лення, повстало село: 1919 р. спалахнуло повстання у Хотинському повіті на Буковині, 1924 р. - Татарбунарське повстання у Південній Бессарабії.

Українські суспільно-політичні рухи у 30-ті роки

Українські землі Польщі. Особливе місце посідав у політичному житті краю Український союз хліборобів-державників (1920), лідером якого був В. Липинський. Він був автором ідеології українського монархізму, на якій базувалася діяльність союзу. Ідеї українського монархізму були сформульовані В. Липинським (1882 - 1931) у «Листах до братів-хліборобів», де йшлося про створення української незалежної держави - конституційної монархії, над побудовою якої повинні працювати всі громадяни України, незалежно від їхньої національності. Найкращою формою державного правління В. Липинський уважав спадкову монархію.

Найважливішою силою було міжпартійне Українське національно-демократичне об'єд­нання (УНДО), створене 1925 р. — партія інтелектуальної еліти краю (лідер - Д. Левицький). Мета діяльності: орієнтація на здобуття Україною самостійності, не вдаючись до терористичних актів, на демократичний розвиток Української держави. У другій половині 30-х років УНДО зблизилося з урядовими колами і відмовилося від антиурядової боротьби, а польська влада припинила переслідування українських демократичних організацій.

Утіленням соціалістичних настроїв була Радикальна партія (голова - Л. Бачинський), виступала за справедливу аграрну реформу, за незалежність України від Польщі, Радян­ського Союзу чи інших держав. За возз'єднання з радянською Україною виступала Кому­ністична партія Західної України (КПЗУ).

Організація українських націоналістів

В українському середовищі назрівала зневіра у можливості парламентськими мирними методами добитися змін на краще, утворити самостійну державу. Віддзеркаленням цього незадоволення було виникнення у Відні 1929 р. Організації українських націоналістів (ОУН), яка взяла на озброєння активні методи безкомпромісної боротьби за державну не­залежність. Ініціаторами утворення ОУН були Українська військова організація (УВО) на чолі з Є. Коновальцем та студентські націоналістичні спілки. Членами ОУН були С. Бандера, А. Мельник. У 1938 р. лідера ОУН Є. Коновальця було вбито радянськими аген­тами у Роттердамі. Мета ОУН: створення незалежної держави на території України шля­хом національної революції та встановлення диктатури, яка витіснила б окупаційну владу та запровадила уряд з представників усіх регіонів та соціальних груп. Ідеологія ОУН - інтегральний націоналізм — тоталітарна форма націоналізму, обґрунтована в працях Д. Донцова (1883 — 1973).

Пацифікація (від польськ. - умиротворення, примирення, заспокоєння) - офіційна на­зва політики масових репресій щодо українського населення Галичини, які проводилися і урядом Польщі (прем'єр - Ю. Пілсудський) з 14 вересня до жовтня 1930 р. Приводом до цієї політики стали численні акції антипольського саботажу (підпали майна,, пошкоджен­ня ліній зв'язку тощо), які здійснювало влітку та восени 1930 р. українське підпілля ОУН на знак протесту проти антиукраїнської політики Польщі. Методи пацифікації: обшуки житла українців, арешти активістів українських організацій та установ, фізичні розпра­ви над українським населенням, згортання української освіти, ліквідація громадських та молодіжних організацій («Пласт», «Луг», «Сокіл»). Репресій зазнало населення більш як 5 повітів (понад 5 млн осіб), було ув'язнено майже весь провід УНДО, лідерів УРСП. Впли­вові українці звернулися до Ліги Націй з проханням розглянути дії каральних відділів під час пацифікації і змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов'язання щодо українців Галичини.

Закарпаття

Суто української партії, яка б діяла цілком самостійно, тут тривалий час не було. Роз­вивався суспільно-політичний рух трьох напрямів: 1) русофільство (москвофільство) - було переконане, що русини - карпатоукраїнці - це частина російського народу, зденаці­оналізованого під впливом історичних обставин; глибокого підґрунтя в населенні москво­фільство не мало; 2) русинство - абсолютизація місцевих особливостей, переконання, що слов'янське населення тут перетворилося в окрему націю русинів, відмінну від українців; помітної підтримки серед населення не мало; 3) українофільство — найвпливовіша течія; найпослідовнішу українську позицію займала Християнсько-народна партія (ХНП) під керівництвом Августина Волошина.

Проголошення незалежності Карпатської України. Зважаючи на міжнародну ситуацію {Мюнхенська угода 1938, розчленування Чехословаччини), уряд республіки 23 жовтня 1938 р. надав автономію Закарпаттю. На виборах до сойму Карпатської України понад 86% го­лосів одержали прихильники незалежності Закарпаття (Укр. нац. Об’єднання А. Волошина). 15 березня 1939 р. було прийнято закон «Про самостійність Карпатської України»: Карпатська Україна - незалежна дер­жава; державна мова - українська; форма правління - республіка з виборним президентом (ним став А. Волошин); державний прапор - синьо-жовтий.

15 березня 1939 р. угорська армія перетнула кордон Карпатської України. Через два дні захисники самостійної Української держави залишили її територію або перейшли до партизанської боротьби.

Церковне життя. Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква. Єдності в церковних справах не було. Чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який намагався підтримувати національні прагнення свого народу та єпископа Г. Комишина і Василіанського ордену, які виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою, сприяючи цим процесу асиміляції українців. А. Шептицький активно виступав проти кампанії пацифікації, підтримував по­літику нормалізації відносин з польським урядом, засуджував екстремізм ОУН і виступи комуністів.