Українські землі у роки Першої світової війни

Влітку 1914 р. світ опинився у полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків  - Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угор­щина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Ро­сія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування в світі, загарбання чужих територій, встановлен­ня контролю за ринками збуту та джерелами сировини, пос­лаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, кон­центрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупе­реч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єк­том експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасни­ків ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани: "Росія по­винна віддати нам прибалтійські провінції.., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям..." Не мен­шими були апетити і у російського самодержавства. Прикриваю­чись ідеєю "об'єднання усіх руських земель" під владою російсь­кого царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену во­єнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії пере­бувало 3,5 млн. українців, у австроугорській — 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій — на при­бічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила "не озбро­ювати підкорені народи та не створювати з їх представників чис­ленні національні бойові одиниці", Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу у живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так, з 28 тис. бажаючих до УСС було зара­ховано лише 2,5 тис. осіб.

З вересня 1914 р. у м. Стрий «усуси» (так почали називати легіо­нерів) прийняли присягу. Командиром легіону став М. Галущинський. Наприкінці вересня перед легіоном була поставлена бойова задача — утримувати Верецький і Ужоцький перевали в Карпатах. У жовтні 1914 р. у складі 55-ї австрійської дивізії «усусів» перейшли в контрнаступ, здо­лали перевали і захопили Борислав, Дрогобич і Стрий. На початку бере­зня 1915р. Легіон УСС був розміщений на схилах гори Маківка в Карпа­тах. Тут з 29 квітня по 2 травня 1915р. «усуси» вели запеклі бої з російськими військами, що намагалися прорватися в Угорщину. Росій­ська армія була відкинута за річку Головчанку (втрати ЛУСС – 150 чол.). Наприкінці серпня 1915 р. у подільських степах між Серетом і Стріпою січові стріль­ці продовжили бойові дії. 2 листопада 1915 р. їхніми зусиллями був лік­відований прорив російських військ у напрямку Бережан. Тут, у районі гори Лисоня, легіонери втратили убитими, пораненими і полоненими більш 1 тис. осіб. Реорганізований полк УСС був відведений у тил на доукомплектацію і відпочинок.

Улітку 1916р. під час Брусиловського прориву стрільці знову вели бойові дії в районі гори Лисоні, прикриваючи найважливішу ділянку фронту — шлях із Підгаєць на Бережани. Полк зазнав великих втрат (150 осіб було убито і близько 200 — захоплено в полон), після чого загін був знову відправлений у тил. Під час лютневого наступу російської армії в 1917 р. ціною великих втрат «усуси» утримували фронт біля села Коню­хи на Бережанщині. У березні—жовтні 1918р., виконуючи умови Бере­стейського мирного договору, полк УСС у складі австро-німецьких військ зробив рейд Жмеринка—Херсон—Нікополь—Олександрівськ. Тут, у Наддніпрянській Україні, полк практично не вів бойових дій, виконуючи пропагандистські функції. При цьому в полковому указі були строго визначені норми поводження «усусів» з населенням: ніякого на­сильства, ввічливе звертання, спілкування українською мовою.

На початку жовтня 1918 р. загони січовиків передислокували в Чернів­ці. Після утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) полк УСС став ядром Галицької армії.

Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою орга­нізацію — Союз визволення України (СВУ).

Програмною метою СВУ було утворення самостійної Україн­ської Держави, встановлення конституційної монархії, заснуван­ня демократичного устрою, надання рівних прав і свобод предс­тавникам усіх національностей, забезпечення самостійності укра­їнської церкви. СВУ вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допомо­гу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України.

Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Укра­їні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП), їхня газета "Рада" на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. "Ми, — пізніше згадував відомий діяч ТУПу 0. Лотоцький, — ділили долю з Росією... ми стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії — це заразом і наша пере­мога". Очевидно, тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С Петлюрою, яка закликала українців виконати "свій обов'язок громадян Росії". Відомі представники українського руху Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Ро­сійської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві "Карпато-русский освободительный комитет", який закликав галичан зустрічати російську армію як визволи­тельку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами "Геть війну! Хай живе автономія України."

Затяжний характер війни, погіршення становища на фрон­тах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легаль­них можливостей політичної діяльності, придушення опози­ції, численних репресивних акцій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання "Рада", "Дзвін", "Україна", "Рідний край", "Літературний вісник" та ін. Лідера українського руху М. Грушевського було заслано до Сим­бірська. У цей час міністр закордонних справ Росії С. Сазонов відверто говорив: "Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху". Логічним продовжен­ням цієї думки, своєрідним підґрунтям майбутніх репресив­них акцій стала і його заява у Державній думі 1915 р. про те, що український рух у Росії фінансується Німеччиною. Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини.

Поступово офіційна австрійська влада відходить від власних заяв початкового періоду війни щодо доцільності утворення незалежної України. Зменшується матеріальна підтримка ді­яльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується пе­ренесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтраль­ної країни. Звинувачене у русофільстві українське населення Галичини масово потрапляє до концентраційних таборів у Талергофі, Терезієнштадті, Гнаві та ін., де утримувалося без суду і слідства у жахливих умовах.

Під час війни в скрутному становищі опинилося населен­ня Галичини й Буковини. На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосе­реджувався у цих землях, та створення передумов для органіч­ного їхнього включення до складу Російської імперії. Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні "заходи" новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа О. Бобринського: закриття "Просвіт", українських установ, бібліо­тек, шкіл; насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння на греко-католиків; масові депортації на­селення (з Галичини було виселено понад 12 тис. осіб, звинувачених у неблагонадійності).

Війна принесла українським землям руйнацію господарст­ва, гальмування поступального розвитку, деформацію структу­ри виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова про­мисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських госпо­дарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах зали­шилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з дегра­дацією господарства у роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916—1917 рр. 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено у підприємства Донбасу.

Отже, суть трагедії українського народу, пов'язаної з почат­ком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси у суспіль­ному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяль­ності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення за­лежності від іноземного капіталу.